• 31 дек 2003
  • 12:28

Денис Онищенко: "Хочешь стать профессионалом – будь аскетом..."

Интервью динамовского полузащитника газете "Український футбол"

Людина - істота своєрідна. Що не кажіть, їй властиво змінюватися під впливом оточення. І зазвичай - як не прикро це констатувати - гроші нас псують… Так я думала до спілкування із гравцем київського "Динамо" Денисом Онищенком. Розмова ж із цим футболістом кардинально змінила мої погляди і довела, що справжня ЛЮДИНА гідно несе це звання завжди, незалежно від будь-яких зовнішніх (та й навіть внутрішніх) чинників. Отже, пропонуємо читачам "Українського футболу" інтерв'ю з гравцем справді високого класу, який представляв нашу країну в першості Ізраїлю, а нині суттєво впливає на малюнок гри динамівської команди.

"ХОТІВ НАВЧАТИСЬ, ОДНАК ГОРУ ВЗЯВ СПОРТ"

- Денисе, розпочнемо традиційно: як прийшов у футбол?
- Почав займатися у досить ранньому віці. Мій батько був футболістом, тому часто брав мене на тренування та поєдинки. Це, безумовно, не могло не вплинути. Однак мушу сказати, що тато не зіграв вирішальної ролі у моєму виборі футбольного шляху. Це трапилося спонтанно, ніхто не силував: хотів - займався, не хотів - ні. Коли пішов до першого класу, одночасно почав відвідувати спортивну школу, де працював під керівництвом Олексія Яковича Вишневецького. Уроки закінчилися - гайда на тренування. Так тривало років до тринадцяти. За цей період брав участь у різноманітних турнірах, не особливо глобальних, звичайно, - на рівні області чи району. Однак частенько їздили на матчі в інші міста, залишаючи дім на два-три дні - це, безперечно, подобалося. Ось так поступово доріс до відповідного рівня і мені запропонували спробувати свої сили в Училищі олімпійського резерву у Дніпропетровську. Що я і зробив.

- Батьки не заперечували: все ж таки треба було залишити рідний дім, місто…?
- Мама, звісно, не хотіла відпускати. Але саме тоді її не було вдома - вони разом із батьком поїхали у відрядження на все літо. Мене ж залишили з бабусею, котра добре знала, що таке інтернат (мій батько та дядько - вихованці спортивного інтернату), тому відпустила. Ну, я і поїхав. У Дніпропетровську треба було пройти два тестування, впорядкувати відповідні папери. За літо я все це зробив, бабуся забрала документи зі школи. І коли батьки повернулися додому - десь 20-21 серпня - поставив їх перед фактом, що вступаю до інтернату.

- Не важко було адаптуватися в новому оточенні, звикнути до чужого міста?
- Мені треба було чотири години, аби доїхати до Полтави: однозначно - неблизько. Спочатку було цікаво: нові люди, враження. Однак за домівкою, рідними сумував, особливо перших кілька місяців. Тому нам, ще юним 13-річним хлопчакам, інколи робили поступки і відпускали на день-другий додому на вихідні (хоча чинити так не мали права)…

- Окрім тебе, до інтернату з Полтави вступив ще хтось?
- Зі мною приїхало троє хлопців. Через певний проміжок часу прийшло ще кілька новобранців. Однак мало кому вдавалося завершити тут навчання. Вже пізніше з Полтави приїхав Микола Федоришин (нині він грає у Миколаєві в першій лізі), який і закінчив інтернат разом зі мною.
Отже, в сімнадцять років ми завершили свою підготовку, склали іспити і стали перед своєрідним вибором: пов'язати свою долю з футболом чи піти іншим, неспортивним, шляхом.

- Ти обрав перший варіант…
- Ну, ще у чотирнадцятирічному віці я зрозумів, що футбол - моя основна професія. Звичайно, було бажання і навчатися, мав різноманітні плани щодо цього, однак гору узяв спорт. До того ж, вже з п'ятнадцяти років я подавав певні надії як футболіст - постійно відвідував тренування, працював - і це мусило дати якийсь результат. Принаймні, я до цього прагнув. А особливої змоги навчатися не мав - на той час усі за все платили… Єдиним закладом, куди міг вступити, був Університет фізичної культури у Дніпропетровську, студентом якого я й став (туди вступала переважна більшість хлопців із інтернату).
До вісімнадцяти років грав за дубль дніпропетровського "Дніпра" - друголігову команду, що базувалася у Новомосковську. Саме до цього міста я і переїхав, поселившись у гуртожитку з хлопцями, що теж прибули з Дніпропетровська. Петро Васильович Кутузов був нашим наставником. Він і сформував із юних футболістів "основу" команди, що боролася у друголігових перегонах за підвищення у класі. Змагалися тоді з колективами, які нині грають у "вишці". Це зокрема донецький "Металург". Наша команда - не особливо сильна у фінансовому плані - більшу частину чемпіонату посідали першу сходинку у турнірній таблиці. А потім - як це часто трапляється - багатші клуби, завдяки досвідченішим футболістам, які вже виступали в елітному та першому дивізіонах, виривалися вперед. Молоді, перспективні, але бідні команди залишалися позаду…
У другій лізі я провів один сезон, після чого отримав запрошення від "Динамо-2". Виступав у цей пероід за юніорські збірні різних вікових категорій.

- Чого досяг із цими командами?
- Тоді з нами в групі виступали доволі сильні суперники, з якими боротися на рівних було не так вже й легко. По-перше, ми мали гіршу матеріально-технічну базу. Бувало, приїдуть німці чи інший іменитий опонент, подивимося на їхні бутси, форму тощо - руки опускаються. Тому ще до початку матчу ми зазнавали психологічної поразки… Це вже нині Україна поволі зводиться на ноги, завдяки таким футболістам, як Шевченко, Ребров, Лужний, стає відомою на міжнародній арені.

"В ІЗРАЇЛІ ЗУСТРІВ МАЙБУТНЮ ДРУЖИНУ"

- Денисе, повернімося до періоду твого перебування у таборі "Динамо-2". Не важко було звикнути до нової команди?
- Ну, як сказати… Спочатку доводилося важко, особливо у фізичному плані. Різниця між рівнями новомосковського та динамівського клубів була більш ніж відчутною. Образно кажучи, це два полюси, що відповідно до всіх законів природи ніколи не зблизяться… Я не був настільки добре підготовлений фізично, як хлопці із "Динамо-2", тому після доволі незвичних комплексів вправ боліли руки, ноги, особливо перших п'ять днів. Однак у мене ніколи не виникало бажання все покинути і піти іншим шляхом. У той період завжди згадував пораду, яку дали мені ще до переходу в "Динамо-2": не боятися труднощів і ні перед чим не зупинятися. Варіантів, як-то кажуть, було лише два: або тобі вдається те, чим займаєшся, або - ні. Якщо ні - треба докласти максимум зусиль, аби це у тебе таки вийшло. Ось і все…
З часом Володимир Іванович Онищенко, наставник другої динамівської команди, почав довіряти мені місце в "основі".

- Як складалися стосунки з тренером?
- Нормально. У нас були взаємини, що існують у кожного пересічного гравця й наставника. До того ж, на той час мені було лише вісімнадцять. А у цьому віці ти виконуєш те, що говорить тренер, не заглиблюючись особливо в суть справи. Уже пізніше, коли футболіст сформувався, у нього з'являються свою погляди на ті чи інші речі.
У "Динамо-2" грав досить тривалий проміжок часу - років зо три. Потім надійшла пропозиція перейти до табору дніпропетровського "Дніпра", на яку я і пристав. А там сталося те, що частенько буває з багатьма футболістами: вливаєшся до команди, котру очолює один наставник, а після кількох матчів приходить інший фахівець. Я не став винятком. Після зміни керманича не зміг закріпитися у команді. До того ж, "Дніпро" розпочав чемпіонат не так добре, як цього вимагало керівництво. Тому після трьох місяців перебування у клубі вирішив повернутися до Києва.
…Дніпропетровська команда тоді і нині - дві великих різниці. Три роки тому клуб лише ставав на ноги, хоча пізніше й досяг успіху, щоправда, вже без мене… Якщо чесно, хотів грати в Дніпропетровську, адже тут виріс. Коли був в інтернаті, постійно відвідував тренування "Дніпра", бачив усе ізсередини: як футболісти розминаються, поводяться на полі, розмовляють між собою. Це, зрозуміло, впливало на підсвідомість. Та що поробиш - не судилося…
Коли повернувся до Києва, у "Динамо-2" виступала низка сильних футболістів, які вже рік-півтора грали на високому рівні, однак з тих чи інших причин потрапили до складу дубля. Зокрема, Серебренников, Кормильцев, Беженар, Шкапенко. Я у той період не відповідав, напевно, вимогам "Динамо-2", тому мусив грати за третю команду. Ну, це моя робота, тому подітися було нікуди. Звісно, залучали і до складу "Динамо-2". Наставником "Динамо-3" був Валерій Леонід ович Зуєв - людина дуже хороша. Він постійно давав мені мудрі поради, підтримував морально.
І ось наприкінці 1999 року - на початку 2000-го трапилася подія, яка суттєво вплинула на мою кар'єру. У період антракту мені запропонували спробувати свої сили в Ізраїлі. Мовляв, є команди, що цікавляться твоїми послугами. Я подумав і вирішив їхати. В Ізраїлі мене зустрів агент Борис Норман, який допомагав динамівським футболістам адаптуватися до нового оточення, звикнути. Я поселився в готелі і десь з місяць-півтора перебував на перегляді у "Маккабі" (Хайфа). Телефонував до агента у будь-який час дня і ночі, цікавився, коли ж це нарешті станеться!.. Борис казав, що команда якраз обмірковує питання щодо мого працевлаштування і ось-ось трансфер має відбутися. Однак час ішов, а нічого не вирішувалося. Ця невизначеність, природно, тиснула психологічно, тому довелося піти на перегляд до суперника "Маккабі" - тель-авівського "Хапоеля". Всього за тиждень владнав усі питання щодо трансферу і на орендних засадах перейшов на півроку до цього клубу. "Маккабі" - як мені сказали - я не підійшов за віковим критерієм: команда ставила тоді високі завдання і їй потрібен був досвідчений футболіст.
Із "Хапоелем" ми здобули чимало нагород. За чотири місяці я виграв чемпіонат і Кубок Ізраїлю, що було, напевно, найбільшим досягненням у моєму житті на той період.

- Регулярно потрапляв до "основи"?
- Так. За час перебування в Ізраїлі завжди був на провідних ролях в команді. Хоча кольори клубу тоді достойно захищали і місцеві футболісти.

- Не важко було адаптуватися у новому середовищі?
- У мене є риса: не знаю - позитивна чи негативна, однак я така людина, яка, щось починаючи, забуває про оточення, відключається від нього повністю, присвячує себе улюбленій справі. Згадував період, проведений у "Динамо-2", і Валерія Леонідовича Зуєва, який говорив: "Якщо хочеш стати футболістом - будь аскетом, відкинь усе і живи лише футболом". Ці слова залишилися у підсвідомості і нині йду з ними по життю.

- З мовою проблем не виникало?
- У готелі, де я жив, були люди, що володіли російською. Тому без жодних перешкод міг з ними спілкуватися. Іврит, щоправда, вивчити було непросто. Згадую, купував різноманітні розмовники, заучував слова. Однак мова - це така річ, оволодіти якою можна лише після певного часу перебування у відповідному середовищі.
Спочатку у команді не було слов'янських хлопців, лише хорвати, з якими міг перекинутися кількома словами. Побутові питання допомагав вирішувати масажист: перекласти щось, пояснити... Якщо ж тренер мав до мене серйозні претензії, то приїжджав Борис і ми розмовляли вже втрьох... На тактичних заняттях проблем зазвичай не виникало - наставник пояснював усе на макеті.

- Денисе, що скажеш про ізраїльських уболівальників?
- Кожен матч там відвідує приблизно тисяч п'ятнадцять глядачів, незалежно від того, лідера приймає клуб чи ні. Фанати дуже миролюбні, спокійні, бійок чи суперечок на стадіонах не виникало ніколи - немала заслуга у цьому міліції. Взагалі, варто відзначити, що футбол в Ізраїлі користується шаленою популярністю. У країні із шестимільйонним населенням практично кожен переглядає трансляцію матчів чи безпосередньо спостерігає за грою з трибун стадіону. Пересічна бабуся з газет дізнається про найсвіжіші новини футбольного життя. До речі, в Ізраїлі є два найпопулярніших друкованих видання, в яких розміщуються різноманітні інтерв'ю, цитати відомих особистостей. Я намагався усього цього уникати: якщо журналісти задавали провокаційні запитання, одразу казав, що не відповідатиму на них або ж просив не друкувати тих чи інших реплік...

- Твої досягнення за час перебування в Ізраїлі...
- Ну, виграв я, напевно, усе, що можна було: чемпіонат, кубок. До того ж, позаминулого року ми досить непогано виступали на європейській арені - дійшли до 1/4 фіналу розиграшу Кубка УЄФА, перемігши "Челсі", "Парму", "Локомотив". Обіграли у першому поєдинкові й "Мілан", проте поступилися у матчі-відповіді... На жаль, наше величезне бажання - виграти - не підкріплювалося фізичними можливостями: на поле могли вийти дванадцять-тринадцять футболістів - це надто мало...
І як би ти не викладався, як би не прагнув щось зробити, ноги не біжать, руки опускаються, - надто вже великі навантаження...
Окрім спортивних досягнень, є ще й особисті: в Ізраїлі я одружився.

- Отже, про період перебування в цій країні зберігаєш лише хороші спогади?
- У житті постійно чергуються чорні смуги з білими. Це - природно. Однак, напевно, білі тоді були ширшими...

"ЗАВЖДИ ХОТІВ ГРАТИ В "ДИНАМО"..."

- Чому ж вирішив знову повернутися до Києва?
- Мені завжди хотілося грати у "Динамо". Не приховуватиму: бувало, лежу ввечері і думаю про те, що вже ніколи не повернуся до столичного українського клубу - потяг пішов... Хто залишив "Динамо", навряд чи приходив знову. А тут надходить пропозиція повернутися і спробувати свої сили в київській команді ще раз. Звісно, я погодився.

- Помітив певні зміни в "Динамо" (порівняно з тим періодом, коли їхав до Ізраїлю)?
- Звичайно. Життя йде - все змінюється. Зростають можливості клубу, вимоги керівництва до гравців, коригується тренувальний процес. Ну, основа залишається, однак постійно з'являється щось нове. До того ж, ряди команди поповнили легіонери.

- Тренувальний процес в Ізраїлі та в Україні відрізняється?
- Так. Є суттєві відмінності. Там, наприклад, мало уваги приділяється відпрацюванню ударів по воротах. За три роки перебування в Ізраїлі на пальцях можу перерахувати, скільки разів бив по цілі. У нас же цьому аспекту приділяється дуже велика увага. Щодо бази, то, звісно, динамівська є однією з найкращих у Європі, а то й у світі. В Ізраїлі теж були створені непогані умови для підготовки, ми мали все необхідне для нормальної роботи. Однак тамтешня база ні в які порівняння із київською не йде...

- Тренування - річ хороша. Однак корисне треба поєднувати з приємним. Як проводите час на базі?
- Тренування забирають дуже багато сил та енергії, тому намагаюся у вільний від підготовки час просто відпочити. Хлопці ж шукають собі різноманітні заняття: кожен робить те, на що не вистачає часу вдома. На базі розвинена структура трансляцій футбольних матчів із різних частин світу. Є можливість переглядати поєдинки чемпіонатів Англії, Франції, Німеччини, Італії, Бразилії, Марокко, Нігерії та багатьох інших країн. Дивися, одним словом, що душа забажає!

- А не набридло ще? Чого-чого, а футболу тобі вистачає. А тут ще й трансляції...
- Та чому ж? Цікаво. До того ж, тренери навчили нас спостерігати не лише за забитими м'ячами, а й за тим, як діє кожен футболіст, на якій позиції перебуває. Згадую, як переглядав матчі у п'ятнадцять-шістнадцять років. Нині все по-іншому. Приміром, гравець віддав передачу - ти спостерігаєш не за м'ячем, а за футболістом: як він рухається по полю, яку позицію займає. Можливо, уявляєш, як поводився б на його місці.

- Переглядом фільмів на базі не зловживаєш?
- Та ні. Можу, звісно, подивитися ту чи іншу картину, однак особливим фанатом назвати мене важко. Гурманами у повному значенні є Андрій Гусин, Максим Шацьких. Хлопці мають найрізноманітніші фільми. Попросиш щось знайти - допоможуть обов'язково.

- З ким із команди товаришуєш найбільше?
- З Андрієм Несмачним, Сашком Мелащенком, Олегом Гусєвим. Не скажу, що і з рештою футболістів у мене погані стосунки. Я людина мирна, тому намагаюся ладнати з усіма. З перерахованими хлопцями просто спілкуємося частіше.

- А як складаються стосунки з іноземцями?
- Вони також входять до нашої компанії. Як-то кажуть, не футболом єдиним... Часто знаходимо час, аби піти кудись відпочити. Легіонери теж приєднуються. Може, не все розуміють, маю на увазі мовний аспект, але йдуть...

- Денисе, пам'ятаєш свій перший матч на високому рівні?
- На різних етапах моєї футбольної кар'єри у поняття "високий рівень" вкладав найрізноманітніші значення. Так, спочатку вийшов на заміну в основній динамівській команді - це було вже своєрідним досягненням. Потім мріяв стати чемпіоном Ізраїлю - здобув з "Хапоелем" золоті нагороди першості. Далі - думав, що грати проти "Челсі" - це вже супервисокий рівень. Однак виступили проти цієї команди достойно. Одним словом, щоразу намагаєшся ставити собі нову мету і досягати її - нічого нереального немає.

- А перший м'яч кому забив?
- Це трапилося в Ізраїлі. Ми проводили тоді матч із дуже серйозним суперником - "Маккабі" і поступалися по ходу зустрічі - 0:1. Арбітр призначив пенальті у ворота нашого опонента. Я ніколи не був у команді штатним пенальтистом, однак після довгих суперечок до "позначки" підійти довелося саме мені. Можливо, був просто краще підготовлений психологічно... Удар я виконав вдало і рахунок став нічийним.

- Радості, напевно, не було меж...
- Звичайно. Тоді я був щасливим, що вдалося відзначитися і допомогти своїй команді. Тут є ще і психологічний аспект: коли постійно виграєш, у тебе трапляється своєрідний емоційний підйом - хочеться перемагати знову і знову. А коли зазнаєш поразки, щось наче тисне. Додайте ще і нагнітання ситуації з боку преси, яка постійно критикує... Це просто вбиває... Якщо людина сильна, вона намагається якось протидіяти, слабкі ж, на жаль, ламаються. Коли виграєш - тебе хвалять. І тут головним є не стати зарозумілим, не повірити, що доріс вже до хтозна-якого високого рівня. Падати все одно колись доведеться...

- Денисе, у футболі ти далеко не новачок, а навпаки - цілком сформований гравець. Як оціниш свої переваги й недоліки на полі?
- Свої "мінуси" знаю чудово - над ними стійко працюю. А щодо "плюсів" - не мені себе оцінювати. Якось в Ізраїлі мене запитали, який тренер кращий: той чи той. Пам`ятаю, відповів ось так: я не такий розумний, щоб думати про це, і не такий дурний, аби говорити про це (сміється). Так само й тут.

- На якій позиції починав грати?
- Спершу діяв у центрі поля. А потім уже були варіації: займав позиції правого оборонця, останнього оборонця, навіть нападника. Однак коли із десяти голевих нагод реалізував лише одну, то більше атака для мене пріоритетною не була.

"БУДУ ПРАВОЗНАВЦЕМ"

- Трохи біографії.
- Народився я у Полтаві. І нині це місто є для мене найріднішим, найдорожчим. Хоча б раз на півроку намагаюся туди поїхати. Батьки у мене - працівники торгівлі. Це професія була і залишається для них пріоритетною. Тато теж вчився у спортивному інтернаті, виступав у другій всесоюзній лізі. Ще маленьким, згадую, ходив із батьком на стадіон. Стоїш, бувало, під роздягальнею, чекаєш на гравців. Потім випросиш у футболіста щитки - і немає тобі більшої радості в цьому світі.

- Як навчався у школі?
- Не скажу, що був відмінником, але оцінки мав непогані.

- Тобто, "п`ятірки" і "четвірки"?
- Ну, "трійки" теж були. Улюблений предмет - математика. Полюбляв рівняння, задачі. Потягу до гуманітарних предметів не було. Хоча подобалася географія.

- В інтернаті навчання відійшло на другий план?
- Вимоги там теж були високі, однак основний акцент робився саме на футболі. Хоча викладачі про це частенько забували. Згадую, вчителька російської мови Сіма Борисівна після того, як я наробив чимало помилок у черговій контрольній (бо перед цим пропустив уроки через якесь змагання), казала: "Денисе, не футболом єдиним…"

- Якби доля розпорядилася так, що ти не став би футболістом, яку професію обрав би?
- Колись хотів бути адвокатом. Ця професія ще недавно була надзвичайно популярною. Нині вже півроку навчаюся в МВС. Буду правознавцем. Вчуся на заочному відділенні, тому намагаюся все читати, конспектувати, пишу контрольні, складаю іспити.

- Денисе, поговоримо ще трохи про теперішній етап твоєї кар'єри. Якби надійшли пропозиції від котрогось із українських клубів, погодився б поповнити його ряди?
- Ні. Нікуди не пішов би з "Динамо".

- А якби іноземні команди цікавилися твоїми послугами?
- До рівня пристойних клубів того чи іншого чемпіонату треба дорости. Так, у першості Англії чи Іспанії є команди, яким далеко до "Динамо" чи "Шахтаря". Клуби, що посідають місця у другому десятку в турнірних таблицях провідних європейських чемпіонатів, - не те, до чого треба прагнути. "Барселона", "Реал" - ось насправді суперкоманди…

- Чемпіонати яких країн тобі подобаються?
- Імпонують першості Англії та Іспанії. Взагалі європейські чемпіонати вважаю дуже сильними.

- За яку команду вболіваєш?
- Немає якогось конкретного клубу. Якщо, наприклад, гратиме "Мілан" з "Інтером", то, звісно, вболіватиму за "Мілан".

- Гра якого футболіста імпонує?
- Зидан - гравець справді високого рівня. Він доклав багато зусиль, аби досягти того, що має нині. Серед нападників виділив би Рауля. Він має не зовсім хороші фізичні дані як для форварда, проте демонструє дуже змістовний футбол. Імпонує гра Шевченка.

- Пам'ятаєш перший виступ за збірну?
- Пограти за "націоналку" мені особливо не довелося. Так, виходив кілька разів на заміни, однак увійти у гру посеред матчу не так вже й легко. Взагалі до збірної запрошують тоді, коли ти досягаєш справді високого рівня.

- Як оціниш рівень українського чемпіонату?
- Він постійно підвищується. Нині практично кожна команда бореться з лідером так, наче це останній матч у їхньому житті і його обов'язково потрібно виграти.

- Як вважаєш, які клуби цього сезону поповнять ряди першої ліги?
- Важко сказати. Думаю, такі команди, як "Зірка" і "Таврія", усвідомили, що без оновлення складу ні на що претендувати у другому колі не зможуть.

- Які ж колективи першої ліги підвищаться у класі?
- Таку нагоду мають "Закарпаття", івано-франківський "Спартак", а також "Металіст", що наприкінці першого кола трохи збавив оберти. Однак нині про це говорити ще зарано. Якби до завершення чемпіонату залишалося матчів два-три, то можна було б робити певні прогнози.

- Які з поєдинків першого кола назвеш для "Динамо" найвдалішими?
- Це зустріч на виїзді із донецьким "Металургом". Тоді ми виступили гідно, продемонструвавши футбол справді високого рівня.

- Що скажеш про матч із "Шахтарем"?
- Легких поєдинків з донеччанами не буває. Суддівство, щоправда, думаю, вплинуло на підсумок матчу.

- Найпровальніші поєдинки із…
- … запорізьким "Металургом" на виїзді. Тоді зіграли внічию - 2:2, пропустивши гол на останній хвилині.

- Завдання у "Динамо" на сезон незмінні?..
- Звичайно. І в чемпіонаті, і в розиграші кубка завдання максимальні. У кубку поки особливих проблем не виникало. З "Волинню", щоправда, поєдинок видався непростим, адже права на поразку не мали. Із "Дніпром", переконаний, буде набагато складніше. Дніпропетровці - суперник сильний, доволі успішно виступає у розиграші Кубка УЄФА.

"ЛЮБЛЮ ПОЛІТИКУ..."

- Денисе, ти вже згадував про дружину. Розкажи трохи докладніше.
- Її звуть Катею. Познайомилися у колі друзів в Ізраїлі. Приблизно рік зустрічалися, після чого вирішили одружитися.

- Чим Катя займається?
- Один рік вона вчилася в університеті в Ізраїлі, однак мусила залишити його, адже переїхала зі мною до Києва. Нині Катя студентка. Вчиться на першому курсі в Університеті культури. Має стати менеджером з міжнародного туризму.

- Давно вже разом?
- Так. Три роки не розлучалися в Ізраїлі, нині живемо у Києві.

- Про поповнення сім'ї не думали?
- Поки ні. Потрібно спочатку здобути освіту, реалізувати себе у тій чи іншій справі. А тоді вже і діти…

- Катя на стадіон приходить?
- Аякже. Вболіває за мене постійно.

- Не скаржиться, що чоловіка часто немає вдома?
- Та ні. У неї - навчання, якому треба приділяти достатньо уваги, тому часу нудьгувати немає. До того ж, футбол - це моя професія, а не хобі. Всі це чудово розуміють.

- Катині батьки мешкають в Ізраїлі?
- Так. Тому бачимося досить рідко. Однак вони за мене вболівають, цікавляться справами…

- Денисе, як проводиш вільний час?
- Його не так уже й багато, тому намагаємося просто прогулятися з дружиною, розвіятися, відволіктися від футболу. Буває, не з'являєшся на базі два-три дні, а потім приходиш туди з ще свіжими враженнями й відчуттями, із величезним бажанням працювати.

- Книжки читаєш?
- Звичайно. Подобаються детективи, однак скоро сесія, тому доводиться читати трохи іншу літературу.

- Які фільми до вподоби?
- Якщо чесно, особливо їх не люблю. Буває, подивлюся півгодини - якщо не зацікавила картина - вимикаю. Нині маю вже безліч касет, які так і не переглянув до кінця…

- Яким телевізійним програмам надаєш перевагу?
- В основному це політичні передачі. Українська політика не так добре висвітлюється, як того хотілось би, тому доводиться стежити за подіями у Росії. Люблю спостерігати, як там будують державу, щось вирішують, сперечаються…

- Свіженьку пресу почитати любиш?
- Аякже. Їду на тренування - куплю дорогою газету, читаю.

- Яке твоє улюблене місце у Києві?
- Я не полюбляю різноманітних кав'ярень чи ресторанів. Часто просто гуляю Хрещатиком, особливо, коли надворі тепло.

- Люди на вулицях впізнають?
- Раніше це траплялося рідко, нині - значно частіше. Однак в Ізраїлі популярність була більшою… А ось зовсім недавно підійшли до мене у магазині п'ятеро людей, попросили автографи - напиши, мовляв, мені і братові, і сватові…

- Написав?
- Аякже. Це ж неважко.

- Яка музика до вподоби?
- Подобається російський рок. З іноземних виконавців слухаю Стінга, Браяна Адамса та різноманітні молодіжні композиції.

- Які автомобілі подобаються?
- Різні. Проїде красива машина - думаю: справді хороша. Якщо конкретніше, то подобається "Мерседес": і за зовнішнім виглядом, і за технічними показниками цей автомобіль мене повністю влаштовує.

- Стиль одягу?
- Вільний. Головне для мене - зручність. Переважає спортивний стиль - джинси, легкі футболки. За модою особливо не гонюся. Буває, сподобається щось - куплю. А так ніколи не поповнюю гардероб відповідно до тих чи інших тенденцій у моді.

- Улюблені кольори?
- Темно-синій, коричневий, білий, чорний…

- Денисе, запитання щодо виконання нашими футболістами Гімну вже доволі банальне. Так все ж таки, що скажеш з цього приводу?
- Важливо, аби футболісти співали Гімн своєї країни. Однак, вважаю, демонструвати свій патріотизм не так то й обов'язково. Головне - бути патріотами в душі. Коли ж уже співати - то всім, а не одному-двом гравцям…

- Твої найзаповітніші мрії: у футболі і поза ним?
- Не розповідатиму, бо не здійсняться.

- Та все ж?
- Ну, хотілося б виграти Лігу чемпіонів, а поза футболом - здобути освіту, реалізувати себе у своїй професії.

- Де провів відпустку?
- Їздили з Катею до Ізраїлю.

- Денисе, ось-ось Новий рік переступить поріг. Що побажаєш уболівальникам у 2004-му?
- Нехай усе погане залишиться у старому році, у новому ж у кожного нехай трапляються лише приємні речі. Бажаю усім багато любові. Кохайте і будьте коханими!

Ірина Холод, газета "Український футбол"

(печатается на языке оригинала)