Новини

  • 23 бер
  • 14:10
  • 2365 переглядів
друк

Згадуючи Юрія Дьяченка...

Сьогодні у динамівської сім’ї сумний день – пішов із життя Юрій Дьяченко. Пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з Юрієм Петровичем, у якому він розповідає про складний і одночасно цікавий життєвий шлях, а також про свою любов – футбол і київське «Динамо».

Із часів, коли футбольний клуб «Динамо» входив до лав однойменного спорттовариства, минуло двадцять років. Для нинішнього покоління вболівальників цей факт майже нічого не значить, проте в тодішні часи динамівці, знаходячись під батьківською опікою правоохоронних органів, лише в Києві культивували 25 видів спорту, виховали чимало Олімпійських чемпіонів та чемпіонів світу, опікувались масовим спортом. У 80-х роках минулого століття першим заступником голови київського міського спорттовариства «Динамо» працював Юрій Петрович Дьяченко. У цей період горталися «золоті» сторінки історії футбольної команди «Динамо».

- Якщо взяти океан та окремі острови у ньому, то футбол у ті часи був наче материк серед них. Хоча в товаристві були світового рівня гребці, легкоатлети, велосипедисти, ватерполісти, баскетболістки, футболісти середи них були справжніми королями. На мою думку, вирішальну роль у цьому зіграла особистість Валерія Лобановського.

- Із 1979 року ви в структурі «Динамо», спочатку в спорттоваристві, а згодом у футбольному клубі. Розкажіть, чому, маючи історичну освіту, вирішили присвятити себе спорту?

- Після закінчення школи я пішов до армії, служив у азербайджанському місті Кіровабаді (нині Гянджа, - прим.авт.). Грав у футбол центральним нападником за дивізію, навіть отримав запрошення до дублюючого складу «Нефтчі». Також із дитячих років цікавився історією, тож після повернення із армії вступив до київського університету. Студентом був активним - працював заступником голови спортклубу університету, у вільний час грав у волейбол. Після закінчення навчання запропонували роботу в комсомолі. Тоді, нарешті, навчився розшифровувати ВЛКСМ (сміється). Займався спортом іноземних діаспор. Увесь цей час палко вболівав за «Динамо», не пропускав жодної гри, був у курсі всіх подій в команді. До речі, це мені згодом знадобилося, коли в подальшій роботі стали потрібні більш предметні знання футболу.



- Виходить, із спортом ви нерозривно пов’язані з самого дитинства. Це захоплення пішло завдяки батькам?

- Мій батько, Петров Трофимович, був палким шанувальником оперети та футболу. Згадую, як ми, коли неможливо було придбати квитки на домашню гру, лазили через паркан. Чудово пам’ятаю фінальну гру Кубка СРСР 1954 року, коли динамівці вперше в історії завоювали почесний трофей, а Михайло Коман забив переможний м’яч. Тоді не міг уявити, що в майбутньому я працюватиму керівником спорттовариства «Динамо», а Михайло Михайлович очолюватиме дитячу футбольну школу «Динамо». Ми співпрацювали дуже тісно, адже моя посада – перший заступники голови київського спорттовариства «Динамо» - передбачала пряму відповідальність за футбольне господарство перед найвищим керівництвом республіки. Думаю, нікому не потрібно пояснювати, яким палким та відданим вболівальником команди був перший секретар ЦК компартії України Володимир Щербицький.

- Його колишні колеги розповідають, що Володимир Володимирович був у курсі найменших дрібниць, які пов’язані із «Динамо»?

- Саме так. Коли я у 1979 році перейшов на роботу в «Динамо», запитав у свого попередника: «Із чого починати?» Він відповів: «Анатоліє Петровичу, ви маєте знати все, що пов’язано з футбольною командою. Кольори гетрів, хто на заміні в дублі, про новачків, хто віддав гольову передачу…». Футболом цікавилися перші обличчя республіки, тож у будь-який момент я мав був дати докладну інформацію. Після першого телефонного дзвінка я настільки спітнів, що зрозумів: «Насправді, маю знати все, що коїться у футбольній команді». Хоча, зазначу, від відповідальність за роботу всього товариства з мене ніхто не знімав. Нагадаю, тоді київське спорттовариство «Динамо» було чудово відлагодженою спортивною системою. 25 видів спорту, півтори тисячі співробітників, десятки спортивних баз та шкіл.



- Формально ви були керівником, зокрема, футбольної команди «Динамо», несли відповідальність за її успіхи та невдачі. Які у вас склалися стосунки з Лобановським?

- Відзначу, що Валерій Васильович мав бездоганний авторитет та вагомі важелі впливу. Як не дивно, але до мого переходу до київського спорттовариства «Динамо» причетний саме він. У 1977 році, коли я працював у міському комітеті партії, займався питаннями спорту, вирушив разом із «Динамо» до Братислави. Перед поїздкою я дуже хвилювався. адже немало чув про особистість Лобановського. У Чехословаччині «Динамо» провело десять днів, зіграло кілька товариських матчів, а у нас із Лобановським з’явився особистий контакт та теми для розмов. А за два роки, як згодом з’ясувалося, саме голос Валерія Васильовича був вирішальний при моєму переході до «Динамо». Згодом у нас склалися дружні стосунки, адже працювати доводилося над спільною справою. Лобановський любив навколо себе сформувати коло колег, із яким спілкувався та вирішував необхідні питання. Він цінував людей, перевірених у справі та міг захищати їх на будь-якому рівні. Приклад Анатолія Зеленцова, разом із яким заснував наукову групу, у цьому сенсі є показовим. Його не всі розуміли, насамперед у Москві, та «натравлювали» безліч комісій. Усі ці атаки, ціною, яка відома лише йьому, відбивав Лобановський. Або коли Віктора Канєвського не випускали до Америки… Хто пам’ятає, яке в ті часи було ставлення до таких вчинків, зніме капелюх перед Валерієм Васильовичем, який врегулював гостре питання. Таких вчинків можу привести багато, й усі вони характеризують Лобановського як непересічну особистість, яка на наших очах робила історію. У мене і зараз перед очима травень 2002 року. Коли сотні тисяч людей за власною волею прийшли попрощатися із Тренером, а згодом утворили живий коридор, проводжаючи оплесками у останню путь. Впевнений, таких почестей в Україні ще ніхто не мав.



- Мало відомо про роботу в «Динамо» ленінградця Юрія Морозова. Чому, коли Лобановський пішов тренувати збірну СРСР, вибір пав саме на нього?

- Це була унікальна людина. Дуже грамотний, кандидат наук, привів «Зеніт» до бронзових нагород. Лобановський з ним був у чудових стосунках, тож порекомендував собі у наступники. Проте привести до успіхів команду Морозову не вдалося. На мій погляд, не вистачило авторитету серед гравців. Коли він дізнався, що Лобановського звільнили зі збірної, сказав: «Боже мій, це не розчарування, а радість для київських уболівальників, адже до їхньої команди повернеться рідний тренер». Морозов залишив про себе найкращі враження, хоча пропрацював із «Динамо» лише рік. Як показала практика, навіть працюючи у Москві, а згодом на Близькому Сході, Лобановський був у курсі всіх подій в клубі. Не в останню чергу це допомогло йому після повернення у стислий термін досягти успіху.

- Лобановський був не лише геніальним тренером, але й чудовим організатором. Саме вміння входити до високих кабінетів та послідовно відстоювати свою позицію у комплексі приводили до гучних успіхів динамівців Києва…

- У нього був дар переконувати людей, схиляти їх до своєї точки зору. Команда – живий організм. Доводилося вирішувати питання комплектації новими гравцями, матеріального забезпечення, безліч організаційних проблем. Лобановський мав величезний авторитет у тодішній Україні, не в останню чергу за допомогою якого долав усі незгоди. Перед кожною грою «Динамо» на базу приїжджало вище керівництво республіки, з яким Лобановський мав провести розмову, розповісти про підготовку до матчу. Це були абсолютно рівні діалоги, причому іноді вони виходили за межі футболу. Валерій Васильович залюбки міг запитати про міжнародну ситуацію, або про стан справ у науці. Широка ерудиція дозволяла йому на рівних вести розмову з чиновником певної галузі.



- Із футболістами «Динамо» у вас були товариські стосунки, або вони сприймали вас як великого начальника?

- У нас були рівні стосунки, де кому доводилося допомагати із різних питань. В одному будинку зі мною мешкали Коньков, Решко та Фоменко. Ходили один до одного в гості, відзначали свята. А Бєланова хлопці по команді шуткуючи називали «моїм сином». Коли він переїхав до Києва, нікого тут не знав та тримався поодиноко. У мене з ним трапилася цікава історія. У Ігоря в Одесі мешкала мама та отчим. Після одного з матчів на Республіканському стадіоні Ігор із мамою підійшов до Лобановського, якого оточив натовп журналістів. Щось хотів запитати у тренера, проте той, мабуть, не зрозумів чи не розчув його прохання. Бєланова це страшенно розлютило і він прямо зі стадіону вирушив на вокзал. Коли наступного дня футболіст не приїхав на базу, в усіх владних кабінетах ледь із розуму не зійшли. Як він, володар «Золотого м’яча», таке міг собі дозволити?  На телефоні дзвінки вдома в Одесі ніхто не відповідав, тож до мене підійшов один начальник та сказав: «Я знаю ваші стосунки з Ігорем, тож вам потрібно поїхати до Одеси та повернути його». Історія, яка трапилася зі мною в Одесі, заслуговує окремої розповіді. Проте за день Олег був у розташуванні команди, а тему конфлікту вичерпано. Із молодого покоління футболістів мені дуже імпонує Юрій Калитвинцев. Він за природою лідер, чудовий педагог, приємна людина. На мій погляд, майбутнє «Динамо» може бути пов’язане саме з ним.

Матеріал журналу «Динамо Київ», №2, 2010р.

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ