Новини

  • 07 лип
  • 12:10
  • 347 переглядів
друк

Юрій Максимов: «Ми вже стрибнули вище голови»

Колишній півзахисник «Динамо» Юрій Максимов, який виступав за київський клуб з 1994 по 1997 рік, буде в середу протистояти йому в якості головного тренера «Ворскли» у фіналі Кубка України.

Напередодні він розповів в інтерв'ю динамівському офіційному сайту про те, чому зі «Львовом» його команда зіграла молодіжним складом, чи вийде проти киян 16-річний голкіпер Павло Ісенко, у чому секрет перетворення полтавського клубу, який ще недавно боровся за виживання у Прем'єр-лізі, і які надії покладаються на майбутній матч.

- Можна було очікувати, що, зберігаючи лише математичні шанси пробитися до Ліги Європи через чемпіонат, «Ворскла» зробить ставку на кубковий фінал. Але чи не було сумнівів у тому, щоб, відправляючи дублерів на виїзний матч зі «Львовом», на десять днів залишити основний склад без ігрової практики?

- Справа не у практиці — у прагненні якнайшвидше повернути до ладу чотирьох ключових футболістів, які отримали травми та пропустили гру з «Олімпіком». Плюс — дорога до Тернополя, до якого від Полтави дев'ятсот кілометрів (насправді 760. - Прим. Д. І.), відняла би у хлопців усе, що може відняти в такій ситуації. Навіть якби полетіли літаком, а не поїхали автобусом. А сили та свіжість у фіналі нам знадобляться.

- Є шанс, що Ндіайє, Олександр Скляр, Денис Васін та Наджееб Якубу зіграють у Харкові?

- Сподіваюся, що зможемо на них розраховувати. Усе залежить від думки лікарів безпосередньо перед фіналом. Дехто з названих хлопців уже приступив до тренувань, комусь це лише доведеться зробити. Та й невідомо поки, у якій вони формі.

***

- «Динамо» хотіло би, щоб фінальний матч пройшов за присутності глядачів — нехай і обмеженої кількості. Чи підтримуєте?

- На двісті відсотків! Нехай у чемпіонаті ігри проходять без публіки, але кубковий фінал — це свято не лише для команд, але й для їхніх уболівальників. Самі посудіть: якщо пустили метро, тролейбуси, відкрили ресторани — чому не пустити народ на трибуни?

Стадіони ж не закриті приміщення, там свіже повітря! Організуйте дистанцію хоч у півтора метри, хоч у два, поставте умову, щоб люди прийшли в масках — і нехай фінал не буде схожий тишею на пересічний спаринг на зборах. Футбол у нас і без того не найкращі часи переживає — не варто добивати його остаточно.

- Але у Харкові-то якраз, кажуть, обстановка не найсприятливіша...

- Анітрохи не гірше, ніж скрізь. Але якщо на стадіон свідома людина вирушає, вона і собі маску одягне, і дитині. Сидячи вдома, народ з глузду сходить, а це, на мою думку, ще гірше.

- Молодь, середній вік якої трохи більше вісімнадцяти, вас у Тернополі загалом не підвела, хоч і могла не лише врятувати нічию, але й виграти. Віталій Косовський, який керував командою у зустрічі зі «Львовом», не шкодував після матчу для своїх гравців приємних слів. Ви його настрій поділяєте?

- Так, молоді хлопці зіграли непогано. Але це для нас сюрпризом не стало: сім дублерів не перший день з основним складом тренуються, ще двоє додалися нещодавно. Ми бачимо в них перспективу, тому даємо шанс.

***

- Ви довіряєте молоді, але разом із тим, здається зі сторони, побоюєтеся, що хлопці, виходячи на поле за першу команду, задеруть ніс та знизять до себе вимоги. Чи не це мали на увазі, коли — цитую близько до тексту — казали в інтерв'ю, що хлопців треба бити по голові, щоб талант не зник?

- Щоб саме так сказав, не пригадаю. Швидше за все, так інтерпретували мої слова про необхідність постійно нагадувати молоді про важливість шансу, який їм випав. Усі люди різні: в одного від моєї похвали крила виростуть, і він побіжить на полі вдвічі швидше, а інший — зупиниться і в швидкості, і в бажанні себе проявити. Тому і лаяти теж треба. Помірно.

- А Павло Ісенко, який у неповні сімнадцять блиснув у післяматчевій серії пенальті з «Маріуполем», більше сприйнятливий до похвали або до критики?

- Я вам скажу, що покоління нині не таке, як у наш час. Ми отримували однакову зарплату незалежно від того, вийшов ти на поле чи ні, зіграв свій найкращий матч або ж, навпаки, провалився. Зараз один футболіст може отримувати, умовно, сто гривень, а його сусід на полі — сто тисяч. І кожен гравець розуміє: лише від нього, від роботи в матчах та тренуваннях залежить його добробут.

- Значить, Ісенко не образився, коли після надзвичайно вдалої серії в кубковому півфіналі ви, якщо вірно цитую, сказали йому: «Молодець, але тепер ти знову третій воротар»?

- Іноді можна й пожартувати. Я прийшов на тренування та сказав Паші: «У мене для тебе дві новини, хороша та погана. З якої почати?» Він обрав хорошу. «Тепер, - я продовжив, - тебе знає вся країна. Це новина хороша. А погана? Ти знову третій номер серед воротарів».

- Вирішили про всяк випадок опустити людину з небес на землю?

- Ні, просто нагадав, що це лише початок, і у нього все попереду. Паша не образився: з почуттям гумору у нього все гаразд. Нинішнє покоління, як я вже казав, реагує на такі речі спокійно. А я, зізнаюся, хлопцям по-доброму заздрю. Прийшов час, коли ти можеш сам обирати свою долю, сам вирішувати, куди тобі поїхати, в якій країні грати. У наш час із цим було складніше.

***

- Повертаючись до півфіналу з «Маріуполем»: ставка на молодого голкіпера в найважливіший момент була ризикованим кроком. Але здалося, що ви із Сергієм Долганським, який відповідає у вашому тренерському штабі за воротарів, були у ньому абсолютно впевнені. Здається, ще за два тижні до маріупольської гри пообіцяли випустити його на пенальті...

- Ми відпрацьовували на тренуваннях одинадцятиметрові — і звернули увагу, що Паша відмінно з ними справляється. Долганський запитав: «Що будемо робити?» Я кажу: «Візьмемо його до Маріуполя третім». Вранці в день матчу сказав хлопцю: «Якщо дійде справа до пенальті — вийдеш. Це твій зірковий час. Усі м'ячі потягнеш, а з ними — і нас до фіналу».

Додав жартома, що, в залежності від результату, він або далеко піде, або рукавички на цвях повісить. Ісенко усе правильно зрозумів, посміявся. А в потрібний момент — проявив себе надійно. Тут, як ви розумієте, справа випадку: якщо скористаєшся шансом — кар'єра піде вгору, а ні — нічого не поробиш, буває. Чекай наступного шансу.

- А коли пообіцяли Ісенку, що на пенальті його й в фіналі випустите — жартували або казали серйозно?

- Ну чому ж жартував? (Після паузи). Якщо з «Динамо» гра так складеться — Паша вийде.

***

- Шанси «Ворскли» в майбутню середу, вам здається, високі?

- Звик дивитися на речі реально. Той факт, що ми пробилися до фіналу та потрапили на це свято, уже свідчить про те, що команда стрибнула вище голови. Ще вчора ми йшли на останньому місці в чемпіонаті та мріяли утриматися у Прем'єр-лізі, а тепер можемо реально замахнутися на єврокубки. Це саме по собі велике досягнення, а що буде далі — покаже час.

- За рахунок чого команда настільки змінилася?

- Як вам пояснити... Граючи в Німеччині, засвоїв правило: легіонер має проявляти себе на полі у два рази краще за місцевого, але й отримувати у два рази менше. У нас же, як правило, виходить навпаки: ми перед іноземцями доріжку стелимо, а вони грають гірше й отримують більше. Якщо в команді є свій вихованець хорошого рівня на ту ж позицію, легіонер зобов'язаний викладатися по повній, щоб до складу потрапити, а не в закладах розслаблятися й раз на місяць на предмет поповнення картку перевіряти.

Команду футбольну ніколи не обдуриш: це сім'я, яка все розуміє й відчуває. Якщо приймає гравця — він залишається, якщо ні — колектив його виштовхує, він сам іде. Хлопці бачать, хто б'ється на полі, а хто просто грошей приїхав заробити. Є іноземці, яких команда прийняла. А ті, хто як на курорт приїхав — уже поїхали або їдуть від нас потихеньку. І це не лише легіонерів стосується...

- Напевно, ви дивилися би останні матчі не чужого для вас «Динамо» з «Десною» й тим паче з «Шахтарем», навіть якби «Ворсклі» не треба було грати з киянами у фіналі. У чому вбачаєте причини останніх невдач динамівців?

- Зрозумійте правильно: не перебуваючи всередині команди і не бачачи, що відбувається там, я не маю права давати якісь оцінки. Нехай це роблять експерти.

***

- Хоч ви й виступали свого часу за «Динамо», вам складно дорікнути в найменшій до нього сентиментальності, коли ви перебуваєте на іншому боці барикад. Пам'ятаєте, як у 2004-му, коли киян також тренував Олексій Михайличенко, ви забили їм два м'ячі у складі «Борисфена»?

- Такі ігри не забуваються. Мені було вже 35, я завершував кар'єру. Тому з дозволу Олександра Рябоконя, який тренував бориспільський клуб, на передматчеві заїзди не їздив, а приїжджав на стадіон за годину до гри на своїй машині з Києва. Загалом, так сталося: я вийшов на поле на раслабоні, без тягаря відповідальності, забив двічі — і ми виграли 2:0.

Команду Рябоконь тоді непогану зібрав — переважно з хлопців, які завершували грати. У воротах Юра Вірт був, у полі Коля Волосянко, земля йому пухом, Сергій Коновалов, Ігор Костюк, Андрій Анненков...

- Як забивати у фіналі Кубка України, ви можете своїм футболістам не лише розповісти, але й показати. Не забули, як у 1996-му відзначилися у вирішальному поєдинку турніру з вінницькою «Нивою»?

- Це, як кажуть у таких випадках, було давно й неправда. (Сміється). Але, якщо серйозно, то я на кубкові матчі завжди краще налаштовувався, ніж на ігри чемпіонату. У Кубку Німеччини в дев'яти поєдинках за «Вердер» чотири або п'ять голів забив. У 1999-му помстився «Баварії» за прохід «Динамо» в півфіналі Ліги чемпіонів, відкривши рахунок у фіналі на четвертій хвилині. Карстен Янкер зрівняв, а в серії пенальті ми виявилися сильнішими.

Рік потому знову вийшли у фіналі на «Баварію», але я не грав через червону картку. Зате в півфіналі забив «Кіккерсу», який ми обіграли в додатковий час.

***

- Два роки тому ви виграли Кубок Азербайджану з «Кешлею», хоча фаворитом у фіналі вважалася «Габала» Романа Григорчука. Цей спогад додає вам оптимізму перед майбутнім фіналом, де сили суперників також нерівні?

- «Динамо» є «Динамо», однак і ми не хочемо бути хлопчиками для биття. Так іноді трапляється: сильніше виглядає одна команда, а перемагає інша. Адже обіграла ж «Ворскла» в 2009-му в фіналі «Шахтар»...

Дмитро Ільченко, спеціально для офіційного сайту «Динамо»

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ