• 25 лист 2017
  • 08:28

Як знаменитий фехтувальник Георгій Погосов уболіває за «Динамо»

Олімпійський чемпіон та шестикратний чемпіон світу з фехтування на шаблях Георгій Погосов уже понад двадцять років мешкає в Каліфорнії (США), де працює викладачем у Стенфордському університеті. Це не заважає йому щороку приїжджати в Україну та вболівати за «Динамо». Про його життя за кордоном, зв’язок між футболом та фехтуванням наша розмова.

- Коли буваю у відпустці, щоразу приїжджаю до Києва. Зазвичай я тут із липня по вересень. Це моє рідне місто, мені приємно в столиці відпочивати та зустрічатися з друзями. Навіть не уявляю собі іншого місця для відпочинку. Родичів тут, на жаль, залишилося вже мало, а от друзів, – навпаки, багато: однокласників, одногрупників, колег. Звісно, хотілося б приїздити частіше, але робота не дозволяє. Та й двох місяців цілком вистачає.

- У Каліфорнії ви займаєтеся тренерською діяльністю?

- Так, працюю в університеті Стенфорда старшим тренером студентської команди з фехтування. Крім того, університет дає старшим тренерам привілей орендувати приміщення закладу, у якому я відкрив свій приватний клуб, де навчаю фехтування і дітей, і дорослих, словом, усіх охочих, хто не є студентом університету. А також тих, хто в майбутньому хоче вступити до нашого навчального закладу чи до інших.

- Ви, як киянин, напевно, з дитинства вболіваєте за «Динамо»?

- Для мене футбол завжди був другим улюбленим видом спорту після фехтування. Я народився на Печерську, і мені було варто трохи пройти пішки, а потім перелізти через паркан, щоб безкоштовно потрапити на футбол. Крім того, мій однокласник Саша був у команді й діставав нам квитки по 10 копійок. Ми відвідували практично всі матчі. Плюс, інколи я спостерігав за тренуваннями команди, коли вони проходили на стадіоні «Динамо» й були відкритими. Мені запам’яталося, як Мунтян після важкого заняття з півгодини бив по воротах Рудакова з усіх позицій, а також відпрацьовував одинадцятиметрові удари. Не впевнений, що зараз футболісти так допрацьовують, а тоді було приємно дивитися. Часто бачив гравців, із деякими був знайомий. Коли вперше побачив Онищенка, мене здивувало, що він невисокого зросту, а такі м’ячі забивав! Тож футбол завжди був для мене чимось особливим. Грали зірки: Веремєєв, Блохін, Мунтян, Колотов… Усіх не перерахуєш. На це можна було дивитися безкінечно. Якось побачив в Інтернеті чудову комбінацію, яка завершилася голом. Я подумав: «Ось би нам так грати». А потім згадав, що подібне вже десь бачив. Це виявився поєдинок «Динамо» на Кубок володарів Кубків. Я вже не кажу про те, коли дивився матчі проти «Баварії» з Францом Бекенбауером. Хоча це було років 40 тому, пам’ятаю й досі. Я намагався поєднувати власні тренування з походами на матчі, адже футбол – це було святе.

- Ви теж вийшли з товариства «Динамо»?

- Я з дитинства дуже любив футбол, і в мене були певні задатки, грав за шкільну команду. Під час одного з таких матчів на стадіоні «Арсенал», коли мені було 11 років, підійшов тренер із «Динамо» та запросив до секції. А туди приймали з 12 років. Я не дочекався року й пішов на фехтування. А міг би стати футболістом (посміхається). Думаю, грав би на позиції нападника. Також подобається позиція півзахисника, адже там є можливість коригувати гру, віддати потрібний пас, як Веремєєв чи Буряк. Я дуже симпатизував цим футболістам. Володимир, узагалі, чітко, без жодних емоцій на обличчі розігрував м’яч та координував атаки.

- А футболісти ходили вас підтримувати під час змагань?

- Ні, такого не було. Ми займалися в школі №77 на Печерську. Якось до нас на тренування прийшов Олексій Михайличенко, і ми разом грали у футбол. Кілька разів його обвели – фехтувальники це також можуть (посміхається). А нещодавно завдяки моєму близькому другу Олексію Семененку познайомився з Андрієм Шевченком – було дуже приємно.

- Чи можна порівняти фехтування на шаблях із футболом? Вам доводиться вичікувати вдалий момент для проведення випаду, так само й футболісти чекають сприятливої можливості для проведення атаки...

- Так, можна. Фехтування ще називають «фізичними шахами». Потрібно не лише вибрати вдалий момент, а ще й створити його, думати на кілька ходів наперед. Як бачите, я не дуже високого зросту та не володію видатними антропометричними даними – фехтував в основному головою. Щоб перемагати двохметрових супротивників, слід було готувати пастки, створювати нагоди для атаки. Футбол у цьому дуже схожий: там також потрібно багато думати, відчувати момент, коли підсунути супернику несподіванку. Якось дивився відео про Гарринчу, який володів одним маневром: робив фінт уліво, а йшов управо. Усі суперники цей фінт знали, готувалися до нього, але все одно нічого не могли зробити. Це – найвища майстерність.

- Футбол – командний вид спорту. Ви також фехтували в команді й виграли шість золотих медалей. Це можна якось порівняти?

- Однозначно! Це майже одне й те саме, адже від помилки одного страждають усі. Якщо одна-дві людини «не тягнуть», це майже катастрофа. Тому дуже важливе взаєморозуміння, єдність, хороше налаштування та впевненість один в одному, віра в партнерів. А якщо щось не вийшло – підтримка, а не критика. Внутрішня атмосфера має бути такою, щоб ти не боявся йти на ризик, зробити хитрий прийом навіть на найвищому рівні. Так само й у футболі. На тренуванні, коли гравець не хвилюється, він може робити якісь складні фінти чи завдавати неймовірних ударів. А на полі, перед глядачами, не виходить. Тому надзвичайно важливо створити таку атмосферу, щоб людина не боялася робити складні прийоми. За статистикою, коли фехтувальник виходить на доріжку, одразу ж знижується процент варіативності застосування прийомів. Якщо на тренуванні можна зробити 75-80%, то під час змагань ця цифра зменшується вдвічі. Людина, яка зробить під час змагань хоча б 50-60%, переможе. Думаю, так само й у футболі: якщо хтось на когось образився й тому не віддав пас, хоча той був у вигіднішій ситуації, гри не буде. Я дуже пишаюся тим, що в нас була довірлива обстановка. Я прийшов у таку команду і, коли закінчував свої виступи, залишив такі самі традиції та атмосферу.

- Вам пощастило побачити «Динамо» 1986 року, яке стало володарем Кубка Кубків. Сучасний футбол значно відрізняється від гри того часу?

- На жаль, я дуже мало його дивлюся, в основному в оглядах. Є талановиті гравці. Кілька разів ходив на матчі, зокрема на «Динамо» – «Дніпро», а минулого сезону – на один із поєдинків Ліги чемпіонів. Мене вразили вболівальники: вони молодці, адже вболівають не лише за команду, а й за країну, співають гімн. За цим було приємно спостерігати, відчував гордість. Також чудовий стадіон, який мені дуже сподобався, і хороші гравці: Ярмоленко, Хачеріді – це мислячі хлопці, хоча помітив, що Євген досить емоційний, але якщо його емоції спрямувати в потрібне русло, він буде ще кращим гравцем. Тут потрібна хороша робота тренера: він має знати, кому сказати ласкаве слово, а з ким поводитися суворіше – за принципом «батога та пряника».

- Через 30 років після успіху в 1986 році багато футболістів стали тренерами. У кого найкраще вийшло проявити себе на цьому терені?

- Себе, однозначно, проявив Блохін, вивівши збірну України до вісімки найкращих команд світу. Не знаю його в житті, але на полі він був для мене супергравцем. Також хорошу роботу в «Динамо» провів Сергій Ребров, але припускаю, що він відчував тиск, та й можливостей щодо пошуку гравців було значно менше.

- Цього літа в «Динамо» змінився тренер. Як вважаєте, яке майбутнє в команди під керівництвом Олександра Хацкевича?

- Якщо в нього є чітке бачення та програма розвитку, то все повинно вийти. «Динамо» завжди мало своє обличчя, свій неповторний дух. Сподіваюся, новий тренер зможе зробити так, щоб команду впізнавали, як це було раніше, поверне так звану «динамівську карусель», коли біля штрафного майданчика суперника гравці крутили неймовірні комбінації, а він не розумів, що відбувається, не міг передбачити розвиток подій. На це було приємно дивитися. Я знав, що Дем’яненко пройде, віддасть потрібний пас, повернеться та знову й знову робитиме щось захопливе. Тоді гравці «вбивалися» за кожен м’яч і знали, у якому місці мали бути, що робити та за що відповідати. Не все може виходити, але завжди видно, чи до кінця працюють виконавці, чи добігають, чи йдуть у боротьбу. Футболісти й самі задоволені, коли досягають успіху, і впевненість відчувають, і глядачів більше приходить – ланцюгова реакція. Хочеться, щоб команду «Динамо» можна було впізнати за стилем та манерою гри, навіть якби футболісти виходили на поле без футболок.

- У США вболівають за «Динамо»? У Каліфорнії велика українська діаспора?

- Про київське «Динамо», звісно, знають мої учні. Я приїжджаю з України із сувенірами: футболками, кашкетами, іншим… Вони цікавляться. Якось попросили в мене автограф Олексія Михайличенка. У нас є корейські спонсори, і коли вони дізналися, що я можу його дістати, ледь не на колінах просили мене це зробити. Для них то ікона футболу. Олексій підписав мені футболку, і я зробив із ним цікаве фото у фехтувальній стійці. Хто цікавиться футболом, знає імена футболістів. На жаль, ті часи, коли знали всю команду, уже пройшли, адже немає таких результатів, як колись. Там серед дітей більш популярні «Реал», «Барселона», «Баварія».

Матеріал журналу «Динамо Київ» (№4, 93)

Copyright © FC Dynamo Kyiv