Новини

  • 18 лип
  • 14:01
  • 988 переглядів
друк

Яна ПАВЛОВА: «Коли батько був тренером «Динамо», ходила на всі домашні матчі»

Яна Павлова, ведуча програми «Спорт» на телеканалі UA:Перший, цікавиться футболом з дитинства.

І це не лише через свою професію, а ще й тому, що її батько – відомий у минулому футболіст, а нині тренер Микола Павлов. Яна вболіває за «Динамо», відвідує виїзні міжнародні матчі, і двоє її синів, Ваня та Гриша, теж займаються футболом. Про це та інше ми поговорили в інтерв’ю для нашого журналу.

- З чого почалося ваше захоплення футболом?

- Незважаючи на те, що мій батько був футболістом, любов до цієї гри не передалася ні мамі, ні молодшій сестрі, захоплюватися ним почала лише я. Пам’ятаю, коли тато був тренером «Динамо», я побувала на одній грі й із того часу почала ходити на всі матчі. У мене такий характер, що варто мені почати щось робити – і я йду до кінця. Наприклад, почала літати разом із «Динамо» на виїзні матчі і вважаю, що не можу пропустити жодного, що б не сталося. Якщо я вже беру в чомусь участь, то проявляю стабільність і постійність. Так само свого часу починала ходити на ігри «Дніпра». Пам’ятаю, дивилися матчі разом із тодішнім міським головою Іваном Куличенком, він також брав мене на виїзні поєдинки в довколишніх містах: у Запоріжжі, Кривому Розі. Тож, коли батько прийшов до «Динамо», я була впевнена, що маю ходити на домашні матчі команди, незважаючи на погоду й на те, що я нікого не знала. Пам’ятаю, на одній з ігор було дуже холодно: сніг, мороз, вітер. На стадіоні – майже нікого: дружини чекали футболістів усередині арени чи в машинах. А я виконувала свій обов’язок, стоячи під ложею. Мене зверху побачив Григорій Суркіс, запитав: «Це що, божевільна донька Павлова стоїть?» І забрав мене в тепло. Він мене забирав до теплої ложі кілька разів, коли було дуже холодно. Ось так і почалася моя любов до «Динамо» (посміхається).

- Ваш батько Микола Павлов – відомий тренер. А чи пам’ятаєте часи, коли він був футболістом?

- Якщо чесно, не дуже добре. Пам’ятаю лише, що, коли батько приходив забирати мене зі школи, починався страшенний ажіотаж. Якщо я виходила й бачила купу людей, розуміла, що по мене прийшов тато. Намагалася потрапити йому на очі, щоб він міг забрати дочку. Ще пам’ятаю, коли народилася моя сестра, «Дніпро» став чемпіоном, і після матчу ми не могли зрозуміти, де наш тато. Мобільних телефонів ще не було. Ми сім’єю тоді були в Києві й чекали на нього два дні. Усі нервували, переживали, знали, що наче живий, що десь святкують. Невідомо, яким літаком він прилетів чи хто його привіз, але, коли подзвонили у двері й ми його побачили на порозі, усі були щасливі. І ще згадується момент, коли в тата була травма й він лежав удома засмучений, переніс дві операції. Усі старалися ходити нишком, щоб його не нервувати.

- А коли він став тренером?

- Спочатку був «Дніпро», потім «Динамо», потім певна перерва, під час якої я футболом навіть не цікавилася. А коли він пішов працювати в полтавську «Ворсклу», яка перебувала на 15-16-му місці в турнірній таблиці, я здивувалася. Подумала: «У нас було все: медалі, чемпіонські титули. А тепер не вистачало вилетіти». Вирішила, що цьому не бувати, усю свою енергію спрямувала на команду, читала коментарі на сайтах, слухала, про що говорять уболівальники. Іноді щось казала татові, начебто не від себе, а починаючи зі слів: «Я читала...» Намагалася вникнути в усі питання. Почала краще розбиратись у футболі загалом. Словом, як тільки батько починав когось тренувати, я відразу ж ставала вболівальницею цієї команди. Зараз він уже не хоче працювати наставником – і я зосередилася на «Динамо», адже киянка, мій тато тут грав. Тож у мене навіть не було сумнівів, який клуб обрати.

- У дитинстві відоме прізвище допомагало чи, навпаки, заважало?

- По-перше, сама я ніколи не зізнавалася, хто мій батько, це було навіть якось незручно. Тому можу сказати, що прізвище мені і не допомагало, і не заважало, адже я ним ніколи не користувалася. Навіть коли прийшла працювати на UA:Перший, спочатку ніхто не міг повірити, що я із серйозними намірами. Думали, що я там не надовго. Відповідним було й ставлення до мене. Батько, дійсно, мені ніколи не допомагав. Єдиний виняток: завдяки йому я почала літати з «Динамо» на виїзні матчі, адже він зателефонував Ігорю Суркісу. І то це зробив лише після того, як пройшла всі стадії сама. Знала, що жінок не беруть, що всі списки журналістів затверджує сам президент. Зателефонувала дяді Міші Михайлову, він сказав, що потрібно подати якісь документи, запитали в Реброва. Словом, пройшли купу етапів – і лише потім я поцікавилася в батька, чи можна написати лист із запитом до клубу і, взагалі, продовжувати щось робити в цьому напрямку. Тоді він зателефонував Ігорю Суркісу й запитав, чи можна мені літати з командою. І той погодився. Коли вперше зайшла в літак і побачила, що я – єдина жінка, одразу зрозуміла, що це може бути перший і останній раз. Виросла у футбольній родині й чудово знаю, що таке забобони. На щастя, «Динамо» тоді перемогло «Порту», а Ігор Суркіс, який летів назад літаком разом із нами, побачивши мене, сказав, що з цього моменту я літатиму з ними на кожну гру.

- Чи бували у вас удома відомі спортсмени? Які маєте найяскравіші дитячі спогади?

- Так, звісно, бували. Раніше тато дуже любив веселитися, гуляти, до нас додому часто приходили гості. Коли ми жили в Одесі, найчастіше в нас бували Бєланов і Кулішевич. Вони гралися зі мною, мама нас відправляла гуляти в парк, а сама тим часом готувала пиріг. У Дніпропетровську до нас приходили Литовченко, Таран, Протасов, Башкиров, а не із футболістів – відомий важкоатлет Султан Рахманов. Був дуже сильним – мені подобалося, коли він носив мене на руках, крутив і підкидав. А коли тато став тренером «Дніпра», мені було десь 14-15 років, і я дружила з усіма футболістами. Звісно, закохувалася в них усіх по черзі (посміхається). Вони сприймали мене нормально, брали із собою гуляти та на дискотеки, бо бачили, що я батьку ніяких секретів не видаю. Раніше тато організовував збори всієї родини за столом. Вони мені дуже подобалися. Але й сам про наші справи особливо не розпитував, щоб не ставити мене в незручне становище.

Коли батько став тренером «Динамо», багато футболістів жили в будинку на вулиці Зоологічній: Максимов, Похлєбаєв та багато інших. Там я, студенка першого курсу, узагалі пропадала: ми і гуляли разом, і свята відзначали. А коли переїхали на службову квартиру, подружилися із сім’єю Калитвинцевих.

- Вам не хотілося заміж за футболіста на першому курсі університету?

- Ні, бо на той момент мала вже нареченого: не спортсмена, старшого за мене. Хоча один футболіст намагався проявляти симпатію, ходив під вікнами й навіть наважився на розмову з моїм батьком. Але мене це не цікавило, тож із футболістами в мене ніколи нічого не було.

- Ваш батько дуже тепло відгукується про Миколу Шапаренка та Микиту Кравченка. Чи добре знаєте цих хлопців?

- Ні, не дуже. Про Шапаренка чула, що це батько десь його помітив і знайшов, розкрив потенціал та має стосунок до його успіхів у «Динамо», але особисто з цими хлопцями не знайома. Заочно ж знаю багато молодих футболістів, наприклад, Циганкова, Калитвинцева. Батько завжди підтримує молодь. Мені взагалі іноді здається, що це єдиний тренер, який може з хлопцями працювати, щось у них розгледіти, психологічно допомогти. Це дуже важливо. Знаю по власній дитині. Івану 12 років, і, коли він виходить грати за школу чи з хлопцями у дворі, йому немає рівних. А коли виступає за свою команду, коли дідусь на трибуні, усі питають, де онук Павлова, це на нього тисне, він каже, що йому страшно втратити м’яч, бо скажуть, що через нього програли. Тож дуже важливо, щоб тренер був психологом. Батько про своїх футболістів знає все: і сім’ю, і батьків, і бабусь із дідусями, і дівчину чи дружину, словом, усіх, хто має на них вплив, і з усіма перебуває в контакті. У курсі, хто з ким почав зустрічатися, хто з ким посварився тощо. Колектив, дружба в колективі, мікроклімат у команді, психологічний стан кожного гравця – усі ці моменти в нього під пильним контролем. Згадайте, наприклад, Романа Безуса, яким він був у батька, та що відбулося в «Динамо» та в «Дніпрі». Гравці, з якими він працював, які вже стали тренерами, їх родичі й досі йому телефонують: Дмитро Михайленко, Олександр Рикун тощо.

- Ви самі якимось видом спорту займалися?

- Спортивною гімнастикою. Тато запитав мене, що більше подобається: стрічки й м’ячик чи стрибати, лазити, перевертатися. Я вибрала друге й щодня займалася до 15 років, їздила на всі збори. Тому поняття погуляти у дворі з подружками в мене в дитинстві майже не було. Тренування тривали три години, тож лише о восьмій чи дев’ятій вечора приходила додому. Дуже важкий вид спорту для дівчини, хоча й дисциплінує. Вважаю, діти мають займатися спортом, не важливо, яким саме, адже він навчає відповідальності. Досі не можу нікуди спізнитися чи когось підвести. Одного разу я навіть виступала з переломом ноги, як потім з’ясувалося. Неправильно приземлилася, ногу перебинтували, але я була в команді, і попереду ще два дні змагань. Мамі нічого не сказала, ночувати пішла до подруги, а наступного дня, коли я вже не могла ходити, мене показали лікарю. Він здивувався, як узагалі дійшла. Пам’ятаю, виконала норматив майстра спорту, мої документи відправили в Москву. Поки розглядали, Радянського Союзу не стало, а документи мені так і не повернули. Тож офіційного підтвердження цього звання немає.

- Ви – ведуча на телеканалі UA:Перший. Чому обрали журналістику як професію для себе?

- Узагалі, я закінчила Інститут міжнародних відносин, отримавши спеціальність юриста-міжнародника, і Дипломатичну академію України, ставши магістром зовнішньої політики. Мене запрошували працювати до Міністерства закордонних справ, але я була незаміжня й не хотіла, щоб відправили за кордон на чотири роки. Тож пішла працювати до Михайла Поживанова, який був заступником київського міського голови з інвестицій. Він наказав одразу виходити на роботу – і рік я працювала в адміністрації його особистим помічником. Добре виходило, мене підвищували, але я відчувала, що це не зовсім моє: кожного ранку йти на роботу, працювати за графіком. Тому, коли Поживанов залишив свою посаду, я пішла разом із ним, хоча пропозиції залишитися та просуватися службовими сходинками були. Михайло Поживанов відкрив туристичну фірму й запропонував мені стати її директором, а я нічого в цьому не розуміла, тому погодилася лише на посаду заступника директора. Коли фірма відкрилася, побачила, що це теж не моє. Вирішила, що хочу стати телеведучою. Відправили на стажування на телеканал «Київ» – і мені все давалося дуже важко. Не дуже досконало знала українську, не могла навіть одразу прочитати текст. Пощастило, що на каналі був викладач, який тричі на тиждень безкоштовно вів заняття. Я стала тренуватися, почала вести погоду в записі. Але згодом пішла в декрет. А коли вирішила, що хочу повернутися на телебачення, побачила оголошення про кастинг на програму «Футбольний код» на УТ-1. Відправила своє резюме, мене запросили, виявилося, що саме на цю програму ведучих уже вибрали, а мені запропонували попрацювати журналістом. Я залишилася, близько року навіть не брали в штат, у мене з’явилася ще одна вчителька мови, яка викладала ораторське мистецтво в театрі. Я проходила кастинги, стажування, мене готували до непередбачуваних ситуацій в ефірі, словом, видресирували добре. І нарешті зателефонували з редакції та сказали, що наступного дня я виходжу в ефір. Перше, що запитала, за яким графіком працюватиму, адже в мене була дитина. А мені порадили не поспішати, адже або людину після першого ж ефіру відсіюють, або програма закривається. Але я відпрацювала прекрасно – і керівництво мене затвердило. Тепер уже відчула, що саме цим я хочу займатися. Кожного разу є дрібниці, якими залишаюся незадоволена й намагаюся щось покращити.

- Вашим першим великим футбольним форумом було Євро-2012?

- Так, для мене це була грандіозна подія. Спочатку мала просто сказати три слова в якійсь рубриці, а потім почала на рівних з іншими вести програму, бо про мене говорили, що я самодостатня ведуча та з дитинства у футболі. Коли перша програма вийшла в ефір, тато зателефонував і сказав, що може спокійно їхати на збори, бо йому вже «увесь Союз телефонував і сказав, що я молодець, усе було добре». Після того, як добре відпрацювала чемпіонат Європи, засмутилася, коли мене не було в списках, щоб їхати на Олімпіаду. Я місяць не працювала, поїхала зі старшою дитиною на відпочинок, а згодом дізналася, що завагітніла другим сином Гришею. Тож усе в житті – на краще.

- Чи траплялися курйозні випадки, пов’язані з вашою професійною діяльністю?

- Пам’ятаю, під час Олімпіади в Сочі мій чоловік, який тоді займався шоу-бізнесом, запрошував на мої ефіри зіркових гостей. Одну співачку ми попередили, що, якщо їй потрібен саундчек, необхідно прийти в обід, а вона прийшла прямо під ефір, а наприкінці під час рекалами заявляє, що без саундчеку не співатиме. Усі бояться щось їй сказати, а я розумію, що якщо вона від мене не відійде або не стане на точку, то прямий ефір буде зірвано. Довелося з нею жорстко поговорити – і нічого, вона заспівала, як було потрібно.

Також траплялося, що випадав суфлер: мала говорити про Блохіна, а пішов текст про Реброва, а за змістом усе чудово лягло. Довелося розповідати своїми словами, я ледь не посивіла. Таке траплялося кілька разів. З тих пір без аркуша в ефір не виходжу, адже буває, що тексту на 17 хвилин, і в мене має щось бути для підстраховки. Гості теж різні. Іноді всі захоплюються, яка заслужена та цікава людина, а він перед камерою нічого не може сказати. Ти розумієш, що у вас 10 хвилин і потрібно щось робити. Наприклад, наприкінці Євро-2012 ми вже всі дуже втомилися, 1 липня мав бути кінець, але все пройшло чудово, рейтинги високі – і керівництво вирішило 2 липня зробити ще одну підсумкову програму після завершальної на дві години. Про що говорити? Кого запрошувати? Були і співаки, і артисти, і футболісти, вони йшли один за одним. І була людина, про яку я знала, що вона жила поруч з Андрієм Шевченком, що грав на Євро. Попереду 20 хвилин програми, а в нас уже нічого немає, про все поговорили. Напарник каже: «Роби, що хочеш». Не знаю, яким дивом я це згадала, які внутрішні резерви задіяла, але почала його питати про те, яким Шевченко був молодим, про його життя тощо. Потім мені казали, що такі цікаві факти я приберегла на кінець. А насправді після 32 днів щоденних ефірів уже мало що усвідомлювала.

- У травні минулого року відбулася презентація книги Миколи Павлова «Нема нічого кращого від правди». Чи допомагали йому в її написанні? Давали поради?

- Ні, він усе робив сам. Власне, у книзі був розділ про мене та про сестру, і ми дали інтерв’ю. Це був єдиний мій вклад у книгу, коли було потрібно відповісти особисто за себе. Мама знайшла рідкісні фото із Сімферополя, за які їй були дуже вдячні, але вона залишилася вірною собі й інтерв’ю так і не дала. Уже після того, як книга вийшла, батько попросив мене зробити презентацію. Причому це було ледь не вперше, коли він про щось просив. Ну, думаю, визнав мої здібності (посміхається). І я з мікрофоном провела цей захід разом із журналістом, який написав із батьком книгу в співавторстві.

- Ви часто буваєте з «Динамо» на виїзних матчах єврокубків. Який із них запам’ятався найбільше? Від якого отримали найяскравіші враження?

- Від матчу із сербським «Партизаном». Я була впевнена, що «Динамо» переможе, але в ході зустрічі ми програвали 0:2. У підсумку виграли 3:2. Коли рахунок став 2:2, це було краще, ніж нічого, але переможний м’яч наші все-таки забили.

- Чи знайомі особисто з кимось із нинішніх гравців «Динамо»? З ким найприємніше спілкуватися. Хто залюбки йде на контакт?

- Був дивний випадок із Віктором Циганковим, коли ми летіли на якусь гру. Я знаю, що перед матчем футболісти відмовляються давати інтерв’ю. Якщо до студії приходить гість, він відповідає на запитання, а ходити й просити когось мені не подобається. Але того разу поставила собі за мету когось записати. Один відмовився, інший, у тому числі й Циганков. Я покинула цю затію, стою собі розмовляю з Михайлом Михайловим. Він каже: «Не переживай, зараз когось тобі знайдемо для інтерв’ю». І погукав Вітю. Кажу: «Не треба, він уже відмовився». А дядя Міша все одно просить нашого капітана відповідати. Він до мене ставиться, як до доньки. Думав, що для мене це важливо. Словом, було дуже незручно. Я поважаю думку футболіста, розумію його. Не хоче – то й не треба. І для себе вирішила нікого більше не займати. Бачу й Вітя засмутився, каже: «Ну, нащо ви так, через тренера?» Попросила вибачення, я ж зовсім не хотіла його змушувати чи показати свою перевагу над ним. І досі залишився неприємний осад.

- У вас двоє синів – Іван та Григорій. Вони теж уболівають за «Динамо»? Чи проявляють схильність до спорту?

- Старший син займається в клубі «Лівий берег». Це проект, до створення якого має причетність мій батько. Він абсолютно безкоштовний, там уже побудовано три поля, і планують будувати великий стадіон. Батько все робить для цього проекту не за гроші, а просто, щоб принести користь місту та людям. Йому пропонували купити стадіон на правому березі, але він відмовився, сказавши, що виріс на лівому, тому хоче, щоб саме там усе було так, як він мріє. Гриша все повторює за Ванею. Вони обидва вболівають за «Динамо». Ваня знає про міжнародний футбол геть усе, навіть у яких бутсах ті чи інші футболісти грають. Дідусь дивується його знанням. В Україні ж цікавиться лише «Динамо». Ваня пізно почав проявляти схильність до футболу, а дідусь узагалі не хотів, щоб він займався. Казав: «Нехай краще вивчає мови». І ми його не підштовхували в напрямку спорту. Коли йому було 6 років, мій двоюрідний брат, який працює тренером із футболу, попросив привести його, мовляв гени, статура тощо. Привела: м’яч з одного боку, Ваня – з іншого. Брат каже: «Може, і справді, це не його. Може, природа відпочиває». Але коли пішов у школу, де був футбольний гурток та уроки футболу, почав потроху проявляти інтерес, ходити на всі тренування. А з восьми років бачу, що все по-справжньому. Попросила батька сходити на заняття. Син тоді побачив дідуся на трибуні та забив вісім м’ячів. Якраз після того в мого тата виникла ідея щось зробити для дитячого футболу й створити клуб «Лівий берег». Знайшлися хороші молоді тренери, дехто – з вихованців батька. І мої діти тепер теж у футболі. Гриші шість років, був період, коли він ненавидів футбол, бо Ваня дуже ним захопився й залучав брата, а той хотів пограти в щось інше. Ну, думаю, хоч молодший не буде футболістом. Та де там! Останні півроку він теж не розлучається з м’ячем, має вже треті бутси, мріє почати займатися в «Лівому березі» і в школі ходити на уроки футболу. Навіть відмовився від піци з колою, бо футболісти не вживають такої їжі (посміхається). Діти знають, що мають добре вчитися, бо тренери перевіряють успішність. Одного разу Ваня трохи запустив навчання – і наставник заборонив йому приходити на тренування. Я, як мама, щаслива, що мої діти займаються спортом: свіже повітря, командна гра, дисципліна, здоров’я. Навіть планшет відійшов на другий план.

Світлана ПОЛЯКОВА, журнал «Динамо Київ» (№2 за квітень-червень 2019 року)
 
Не пропустіть! Придбати журнал можна в касах стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського, кіосках «Союздрук», у приватних розповсюджувачів, в Інтернет-магазині ФК «Динамо», а також в електронному форматі в бібліотеці PressPoint.

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ