Новини

  • 06 лип
  • 12:37
  • 275 переглядів
друк

Воротар, учитель воротарів

До 61-річчя від дня народження Михайло Михайлова.

Він заспівав одну з найголовніших пісень в історії нашого клубу – з гітарою і крицею в голосі Михайло Михайлов виконав «Рудого соняшника», присвяченого Валерію Лобановському. Михайло Михайлов – невід’ємна частина команди-мрії 80-х, видатний динамівський голкіпер, неодноразовий чемпіон і володар Кубка СРСР, переможець Кубка кубків 1986 року. У київському «Динамо» з перервами – від 1980 року. З нагоди дня народження видатного воротаря й тренера воротарів пригадуємо основні віхи його шляху у футболі.

Михайло Михайлов народився 6 липня 1959 року в селищі Альоховщина (Ленінградська область, РРФСР). Можливо, життя майбутнього футболіста склалося б інакше, та й сам він міг реалізуватися зовсім в інших командах, але захворів його старший брат, і батьки за порадою лікарів вирішили змінити клімат. Переїхали в Україну – спершу в Рівне, а потім – у Кропивницький (тодішній Кіровоград), коли Міші було три роки.

Займатися футболом Михайлов почав у місті, яке стало рідним, – Кропивницькому. Його першим тренером став Віктор Третяков, який грав нападником і певний час тренував місцеву «Зірку». Та найбільше Віктор Михайлович прославився чудовим оком на футбольну зміну. У групі підготовки молодих футболістів при основній команді серед його вихованців були й великі в майбутньому динамівці – Валерій Поркуян, Володимир Веремєєв і Михайло Михайлов. Міша спершу пробувався в атаці, подавав надії як півзахисник, але в підсумку природній дар і гімнастична виучка призвели до того, що в Кропивницькому з’явився дуже перспективний воротар.

Уже в неповних 17 років Михайла почали залучати до занять із «Зіркою». У складі міцного середняка Другої ліги подавало надії відразу кілька молодих гравців – із цього покоління заграв ще, приміром, Валерій Гошкодеря із Світловодська (майбутній багаторічний захисник і півзахисник «Шахтаря»). А виблискували в команді Алексєєв, Самофалов, Порошин, брати Хропові й багато інших. Вчорашньому школяреві довелося конкурувати з такими досвідченими воротарями, як Музичук і Колтун. Проте, за два сезони в складі рідної команди Михайлов провів 23 матчі, пропустивши 18 м’ячів.

Ним почали цікавитися колективи вищого рівня – найспритнішим виявився першоліговий тоді «Дніпро», який очолював Йожеф Сабо. Хоча в команди не все виходило, і по ходу сезону відбулася тренерська відставка, молодий дебютант у чемпіонаті 1979 року провів 22 матчі (27 пропущених м’ячів) – більше, ніж більш досвідчені конкуренти. Наступного сезону Віктор Лукашенко, який довіряв Михайлу, уже ставив на нього – і в 19 матчах Михайлов встиг пропустити 17 м’ячів при відразу кількох «сухих» матчах проти сильних суперників.

А тим часом київське «Динамо» шукало змін у воротарській позиції. Основним на той час був такий хороший воротар, як Роменський, його конкурентами – Юрковський і Краковський. На сезон 1980 року кожен із них покладав великі надії, але Юрковський, провівши в попередньому чемпіонаті всього два матчі, повернувся в сімферопольську «Таврію» із Кримської області УРСР, а Краковський став учасником «воротарського обміну» – вирушив у «Дніпро», на його місце прибув Михайлов.

Спершу новачок виходив рідко, награв 6 матчів за перше півріччя. Але в сезоні 1981 року Роменський опинився в лазареті через запалення легенів, і Михайлов настільки потужно ввірвався у стартовий склад, що довів – у «Динамо» опинився недарма! У 25 матчах пропустив лише 20 м’ячів і здобув першу золоту медаль чемпіонату СРСР. Наступного 1982 року в Київ було запрошено воротаря донецького «Шахтаря» Віктора Чанова. Можна впевнено сказати – в Радянському Союзі не було більше команд із настільки великою конкуренцією, зокрема – й воротарів.

Так вони й грали почергово – Чанов та Михайлов. То один завойовував місце в основі, то інший – а бували сезони, коли суперники грали взагалі на паритетних началах. Знаменита характеристика Михайла Леонідовича з книги «Нескінченний матч» Валерія Лобановського: «Впевненість Михайла Михайлова, напроти, проявляється лише тоді, коли він впевнений, що ніхто його не "підсиджує". Я впевнився в цьому у 1985 році: у Чанова зламана рука, Михайлов - основний та єдиний воротар. Дуже багато ми провели з ним матчів, і непоганих – в тому ж Кубку Кубків та чемпіонаті. Варто було повернутись Чанову, як Михайлов примирився з другими ролями. В душі він, безумовно, мріяв виходити в стартовому складі, але, здавалося, йому важко налаштуватися на один-два матчі, найвище відчуття відповідальності приходить до нього, коли він знає, що заміни немає».

У тріумфальному розіграші Кубка кубків 1986 року Чанов і Михайлов так само розділяли ворота – один пропустив три м’ячі, інший – п’ять, але обидва провели чимало матчів, які назавжди запам’яталися вболівальникам. Таким чином, Михайло Михайлов записав на свій актив свої головні титули та трофеї: Кубок володарів кубків 1986 року, два звання чемпіона СРСР (1981 і 1985 років), Кубок СРСР 1985 року. Саме в тому сезоні, чи не найкращому в своїй кар’єрі, Михайлов увійшов у список 33-х найкращих футболістів СРСР (№2). За короткий період він здобув звання Майстра спорту міжнародного класу і заслуженого майстра спорту (обидва – з невеликою перервою – в 1986 році).

На жаль, у «Динамо» завоювати і впевнено зберегти за собою пост №1 було важко – Михайло Михайлов після сезону 1987 року прийняв дуже непросте рішення закінчити виступи за киян. 101 матч у чемпіонаті СРСР провів він за «біло-синіх», ще 13 – у єврокубках. Наступні два сезони провів у «Нефтчі» (Баку) та «Шахтарі» (Донецьк) на звично високому рівні, а потім, повернувшись ненадовго в клуб, який став рідним, почав шукати варіанти пограти за кордоном.

Був варіант пограти в Англії – «Іпсвіч Таун» із Балтачею в складі проводив всеукраїнське турне й предметно цікавився тодішнім воротарем «Шахтаря» Михайловим. У тодішній пресі повідомлялося, що досягнуто домовленості про 3-річний особистий контракт. Уже обговорені були всі нюанси, але зіграла свою роль та несправедливість, що чудовий воротар Михайлов так і не грав за першу збірну СРСР. Брак матчів на міжнародному рівні завадив цьому переходу. А пізніше Олег Блохін на кілька місяців брав Михайлова до себе на Кіпр, а потім, коли прийняв «Олімпіакос», випробовував його в «тестах», але далі контрольних матчів справа не пішла через закритість легіонерських вакансій у грецькому гранді. Олег Володимирович, тим не менш, знайшов для Михайла Леонідовича інший варіант в Афінах.

В підсумку Михайло Михайлов перейшов у грецький клуб «Аполлон Смірніс». Скромний колектив належно оцінив майстерність нашого голкіпера. За два сезони в складі «Аполлону» він провів 28 матчів, а в чемпіонаті 1991/92 його команда фінішувала в п’ятірці найкращих, чого не було 53 роки поспіль в її історії. На жаль, під кінець виступів були травми, тож після завершення контракту в віці 33 років він завершив виступи.

А вже з 1994 року почав працювати з воротарями в київському «Динамо», де, з невеликими перервами, працює й нині. Михайло Леонідович – винятковий фахівець, справжній інтелігент, який може дати не тільки професіональну пораду, а й поділитися життєвою мудрістю. Освічений, начитаний, із власною життєвою філософією. У нашому клубі та національній збірній України, у два штаби якої він також входив, заслужив репутацію спеціаліста вищого класу. Власне, виростив і сам воротаря – Андрій Михайлов встиг пограти за молодіжні команди Україна «Динамо», кропивницьку «Зірку», київський ЦСКА та низку інших клубів України й зарубіжжя.

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ