Новини

  • 24 бер
  • 09:24
  • 551 перегляд
друк

VIP-охорона для Герда Мюллера: Стефан-оборонець

З нагоди дня народження Стефана Решка.

Його зоряний час – пам’ятне протистояння з «Баварією». Грізний центрфорвард мюнхенців Мюллер, законодавець мод тодішніх гравців атаки в світі, переможець всіх можливих турнірів і лауреат всіх можливих змагань, так і не вийшов з-під опіки Стефана Решка. «Шлагбаумом» перед Гердом став простий закарпатський хлопець, який у «Динамо» пробився через нижчі ліги, пережив одеську епідемію холери, став одним із найвеличніших динамівців 70-х, а в підсумку дослужився до високих чинів у вітчизняній поліції.

Стефан Михайлович народився 24 березня 1947 року в селі Ключарки Мукачівського району Закарпатської області. Ріс у селянській родині, звідки вийшов і інший футболіст – його старший на два роки брат Володимир Решко (грав за чернівецьку «Буковину», вінницький «Локомотив», мукачівські «Карпати»). 

З дитинства марячи футболом, Стефан слухався батьків, які казали, що в житті потрібна «справжня» професія. Навчався в Ужгородському художньо-ремісничому профтехучилищі, але саме там отримав шанс проявити себе на полі. ПТУ виграло від появи дуже сильного, від природи вправного та міцного, молодого футболіста. А сам Решко невдовзі отримав путівку в спортивне життя. Допомогла така обставина: в радянському футболі не хотіли втрачати освітянську гілку, а тому створили збірну профтехосвіти УРСР, куди, серед інших молодих гравців, потрапив і майбутній динамівець. Саме там його пригледів знаменитий ветеран команди «Русь» (Ужгород), дворазовий чемпіон Словаччини Василь Федак (на той час очолював дублерів головної обласної команди – «Верховини»). 

Поєднуючи футбол з роботою на меблевому комбінаті (за фахом краснодеревника), Стефан Решко в 1965 році отримав свій великий шанс. Легендарний динамівець Михайло Михалиназапросив його в ужгородську команду майстрів. Саме в «Верховині» молодий футболіст дебютував на дорослому всесоюзному рівні у Класі «Б» тодішнього радянського футболу.

Він старався поєднувати все: вступив на заочне відділення біологічного факультету Ужгородського університету, не забував про родину, яка палко підтримувала хлопця, що робив уже впевнені перші кроки до футбольного визнання, а коли настала пора «служби» (випадало йти в львівський СКА), Стефан перейшов у вінницький «Локомотив», де вже грав земляк Янош Габовда. На той час у цій команді зібралася дуже сильна закарпатська «діаспора» – окрім цих двох, ще Імре Лендел, Золтан Товт, Юрій Кулинич. 

Легендарний динамівець Олег Макаров, який на той час очолював вінничан, відразу виніс вирок: «Придивитися до хлопця, з нього будуть люди». Хоча головні тренери у «Локомотиві» мінялися часто, Решко прогресував. При ще одному добре відомому динамівцеві – Володимирові Богдановичу – Стефан уже розквітнув і розкрився як один із найперспективніших захисників. 

Від 1966 по 1968 роки (три неповних сезони) Стефан Решко провів за «Локо» 49 матчів, став капітаном команди, і хоча команда йшла в середняках другої групи Класу «А» – на спритного гравця звернуло увагу чимало клубів. Кликали в луганську «Зорю», брали вже навіть на збори київського «Динамо», але в підсумку опинився молодий футболіст у «Чорноморці» (туди з Вінниці з невеликим інтервалом перебралися також, наприклад, знаменитий Валет Трояновський і друг Стефана – майбутній тренер збірної України Віктор Прокопенко).

«Пора „літунам“ обрізати крила!», – під таким заголовком радянська спортивна преса сповістила про «трансфер» Решка з Вінниці в Одесу. Зважаючи на те, що з «Локомотива» Стефан добирався в «Чорноморець» обхідними шляхами, літаком з пересадкою в Києві потай від вінничан, ті підняли «бучу» та добилися того, щоб відразу після переходу він за одеситів не зіграв.

Втім, стримати прогрес гравця, на якого вже справедливо звернули увагу в радянському футболі, їм було вже не під силу. У сезоні 1968 року Стефан Решко дебютував у Вищій лізі, провів 8 матчів, а загалом за два з половиною сезони проявив себе з найкращої сторони. Потрапив у список 33 найкращих гравців УРСР, дебютував у молодіжній збірній СРСР, став капітаном «Чорноморця». У 1970 році він застав епідемію холери в Одесі – коли життя практично спинилося під карантином, і на певний час (які паралелі!) стало навіть не до футболу. 

Але коли в кінці 1970-го вкотре покликали в «Динамо» – він уже відчував сили, щоб довести своє право грати в оновленій команді. У Києві розпочиналася масштабна зміна поколінь: Маслова на посту головного тренера змінив Севідов, пробивалася в «основу» молодь, і якраз у цій когорті Стефан Решко влився в колектив. Тут він відіграв аж до самого завершення кар’єри, якнайкраще проявивши себе й при Лобановському. 

Кубок володарів кубків і Суперкубок Європи 1975 року (впродовж цього року він отримав звання мсмк і змс), чотири золотих медалі чемпіона СРСР і два Кубки Радянського Союзу, а також бронзова медаль Олімпіади Мельбурн-76 – це визначний доробок непересічного футболіста. 272 матчі та 1 голвін провів у чемпіонатах СРСР, 35 матчів у єврокубках, входив у списки 33 найкращих в СРСР і УРСР. Провів 15 матчів за першу збірну СРСР, хоча, як нам здається, потрапив туди пізнувато, та й пограв не так багато, як заслуговував на той час за своєю кваліфікацією. 

Класика від Решка – це неодноразові перетини з «Баварією» та іншими провідними клубами світу 70-х. Особливо мав запам’ятати його Мюллер. «Тобі сьогодні м’яч не потрібен, – навчав його Валерій Васильович. – Стань Гердовою тінню, повторюй всі його рухи. Він на лавку запасних – і ти за ним. Хай Мюллер не зіграє, тоді зіграєш ти». Так і вийшло. Грізний Гердне забивав у двох суперкубкових протистояннях, забивало тоді тільки «Динамо» та Блохін.

«Стрибучий, чіпкий, сміливо діяв в єдиноборствах, чисто грав у відборі м'яча. Суворо дотримувався ігрової дисципліни, вміло боровся за верхові м'ячі, добре грав на випередження», – така характеристика гри Решка від сучасників. Він справді не шкодував себе, а наприкінці кар’єри, коли головою намагався винести м’яча, отримав жорсткий удар ногою в голову – чи то від суперників, чи то навіть від одноклубників. Але пройти себе не дав… На пам’ять від футболу зберіг горстку медалей і «вправлений» ніс римського легіонера. 

З суворим профілем і динамівським стажем у 1979 році закінчив Вищу школу МВС, викладав у Академії МВС,дослужився до полковницького звання. Іспити здавав, як і належить: із слідчою практикою, детективною історією про побутову пригоду та зняттям відбитків пальців із «знаряддя злочину» – на щастя, не бойової сокири…

У футболі Стефан Михайлович, як тренер, не працював – але багато років очолював профільні комітети Федерації футболу України, став відомим фахівцем із безпеки та правопорядку на стадіонах, а нині може багато що розказати й підказати своїм молодшим колегам по динамівській обороні.

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ