Новини

  • 13 трав
  • 10:11
  • 7326 переглядів
друк

Васильович увічнений на Деміївці

13 травня 2002 року перестало битися серце Валерія Лобановського. У Києві на честь легендарного футболіста та великого тренера перейменовано Червонозоряний проспект.

Зізнатися, рішення Київради напрошувалося. Місто давно мало би згадати про свого видатного громадянина. Ні, років так із десять тому казали щось про вулицю Фізкультурну, але швидко зрозуміли, що це не той масштаб.

А ось зараз, коли масово перейменовують вулиці, провулки, шосе та мости, а на зміну старим іменам приходять нові, зовсім уже одіозні, прийшов час згадати й про гідну людину.

ЛИШЕ ОДНА ЧЕТВІРКА

По-перше, чому Червонозоряний? Мимохідь скажімо, що йому все одно було не уникнути перейменування. Цей проспект, складений протягом багатьох років із кількох вулиць, таких перейменувань уже пережив масу, причому та частина, яка нас цікавить – нижня, була й Совською, й Заводською, й Пролетарською. Так вона називалася в післявоєнні роки (після, втім, теж), коли до школи №39 пішов Валерій Лобановський.

Жив він, щоправда, не на цій вулиці, а трохи далі від центру – на Васильківській, а так тоді називався не лише її нинішня ділянка, але й шматочок Голосіївського проспекту аж до Автовокзалу. Васильківською вулиця позначена на карті 1947 року, але сам срібний медаліст (єдина четвірка – з російської мови!), 17-річний Лобановський, писав у автобіографії: «Живу на вулиці Велика Васильківська, 168, квартира 3».

До речі, майбутнього срібного медаліста якось виключили зі школи (через два дні поновили). Підбив пацанів замість уроків грати у футбол. Це було пізно восени, а одягнені були хто в що, й більшість захворіли.

ЗНАТНЕ МІСЦЕ

Невеликий будиночок, в якому жила сім'я Лобановських, стояв буквально в кількох метрах від нинішнього готелю «Мир». Там поруч раніше був завод «Киевпищемаш», який ми, місцеві хлопчаки, називали значковим (там і значки робили), а тепер – елітна висотка. До школи можна було йти навпростець (точніше, майже навпростець, адже на дорозі страшний Червоний яр), але багато з вуличок, які зустрічалися по дорозі, й зараз подекуди мають такий первозданний вигляд, що там сміливо можна знімати кіно про «ті» часи.

А вони були лихими. Тому краще було йти цивілізованим маршрутом. У двох кроках від будинку Вознесенська церква, в якій у 1907 році Леся Українка вінчалася з Климентієм Квіткою. Ще метрів за 800 – колишня синагога Баришпольського, яка згодом стала Будинком культури (а простіше – клубом) імені Фрунзе, а зараз – Будинком дитячої творчості. Це вже Базарна площа, поки Московська, там де Автовокзал.

Півдороги позаду, час і наліво повертати. Поглянувши перед тим на цехи пивзаводу №1, що знаходяться праворуч через дорогу, де до зовсім нещодавніх часів випускалося жахливе пиво Шульц, назване на честь власника заводу «Красный резинщик», розташованого на території колишнього Деміївського казенного складу. Повернувшись направо назад, Валерій міг побачити громадину фабрики цукерок імені Карла Маркса.

Зате далі по дорозі до школи нічого цікавого. Проходиш Пролетарською повз одноповерхових будиночків та вузеньких вуличок та провулків, що прямують вліво, найпомітніші з яких Козача та Деміївська (тоді вона називалася Деміївський Яр). Ось і школа. Тоді №39, зараз – №319.

ШКОЛА НЕ ЗАБУЛА

У 2009 році там було створено музей метра. Розміщується він на другому поверсі невеликої двоповерхової будівлі майже біля самої дороги, в кабінеті фізики. Творці – директор школи Світлана Колесникова та однокласники Валерія Васильовича намагалися створити атмосферу тих років – фотографії, книги, велосипед, подарований Валерієм його товаришу Миколі Шевченку. І навіть парта. Не та, звичайно. Це справжніх ленінських, мабуть, із десяток.

Однокласник Лобановського Жорж Кирилович Тимошенко згадував: «Це, звичайно ж, не та парта, за якою сидів Валерій. І навіть не артефакт із тих далеких часів. Просто, коли ми тільки планували відкрити музей саме у школі, порахували, що парта того зразка – атрибут абсолютно необхідний. Але... «Парту Лобановського» ми шукали буквально по всій Україні, проте навіть у найбільш патріархальних куточках навчальних столів післявоєнного зразка вже не залишилося. Вихід знайшли ось який: ми, хто навчалися з Валерою в один час, просто сіли, позгадували та склали ескіз «нашої» парти, а потім замовили виріб уже тут у Києві. Тож, особливої історичної цінності даний експонат, можливо, й не має, зате скажу відповідально – іншої такої парти ви в нашій країні не знайдете».

Утім, чого розповідати. Просто самі приходьте та подивіться. Школа №319. Проспект Лобановського, 146-148 (таблички, щоправда, ще не змінили). Добиратися найкраще від Автовокзалу (метро Деміївська). Там і пішки недовго. Любителі ретро можуть і від Васильківської пройтися Козачкою. Потім повернути наліво та провулками донизу.

ІЗ ПОЛЬСЬКИХ ГРАФІВ

Трохи про сім'ю Лобановських. Почнемо з родоводом. Дід по батьківській лінії Михайло Лобко-Лобановський. Подвійні прізвища у дворянському середовищі були звичайним явищем. До прізвища чоловіка додавалося дівоче прізвище дружини. Лобко – з чернігівських дворян, Лобановські – польське графське прізвище, і Валерій Васильович у вузькому колі полюбляв пожартувати, що ми, мовляв, із польських графів. У радянські часи такі речі вже не віталися, і його батько Василь Михайлович відмовився від першої частини прізвища.

Мати – Олександра Максимівна Бойченко аж ніяк не аристократка, зате її брат, письменник Олександр Максимович Бойченко, у 1929-1932 роках обіймав високу посаду першого секретаря ЦК ЛКСМ України. Був у Валерія й старший брат Євген.

www.sport-express.ua

переклад на українську Copyright © 2016 FC Dynamo Kyiv

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ