Новини

  • 05 квіт
  • 20:35
  • 436 переглядів
друк

Василь Кардаш: «Сказав Фоменку та Сабо «так», а сам із готелю поїхав на вокзал і додому»

Півзахисник «Динамо» та збірної України 90-х – про Лобановського, колектив і власні виступи у футболі.

Його тричі кликали в «Динамо», а коли дав згоду – встиг якраз на той «потяг», який їхав у Лігу чемпіонів. Василь Кардаш після виступів за «Карпати», «Маккабі» та «Чорноморець» перейшов у київський клуб перед поверненням Лобановського, встиг попрацювати в «Динамо» з Метром і був безпосереднім учасником історичних протистоянь із «Юве», «Реалом» і «Баварією».

Зараз Василь Ярославович працює в тренерському штабі збірної України U-21, а для нашого інтерв’ю пригадує виступи за «Динамо» та збірну, розповідає про перипетії своєї кар’єри та аналізує мистецтво футболу з точки зору гравця та тренера.

Пропонуємо до вашої уваги першу частину інтерв'ю з Василем Кардашем:

Наш перший тренер учив нас: «Може, не всі з вас стануть футболістами, але кожен повинен стати громадянином»

– Як часто нині граєте у футбол?

– Інколи збираємося пограти з друзями, колишніми футболістами, граємо собі на втіху. На жаль, не так часто випадає нагода зіграти у ветеранських матчах.

– Задоволення від ветеранського футболу присутнє чи не можна його порівняти з активними виступами?

– Звичайно, присутнє! Якщо ти займався улюбленою справою не одне десятиліття, не можна просто так кинути. Ясна річ, не ті швидкості, але ми граємо собі на втіху, викидаємо негативні емоції, отримуємо заряд енергії. Особливо приємно було вийти за ветеранів у хороші часи – до пандемії коронавірусу COVID-19, щоб були вболівальники. Це взагалі бальзам на душу!

– А коли до вас прийшло розуміння, що футбол став вашою улюбленою справою на все життя?

– Це все поступово приходить: спершу граєш для задоволення, потім – щоб пробитися у склад, далі – щоб вирішити поставлені турнірні завдання, реалізуватися у футболі. Для мене ця гра стала моєю роботою. Починалося все, коли мама мене відвела на футбольну секцію. Я захопився грою з часів, коли дивився Євро-84 і матчі «Динамо» в єврокубках. Пам’ятаю, купив календарики з фотографіями динамівців 1986 року – усю команду візьми, то всі зірки. Дуже мені подобалася їхня командна гра – усіх, від Блохіна з Бєлановим до Чанова з Михайловим. Так і прийшла любов до цієї гри в мене.

– У кого починали займатися і яким вас бачили дитячі тренери на полі?

– Чомусь у всіх неправильна інформація – що я родом із Стрия і починав грати там. Дійсно, «Скала» займає значне місце в моїй футбольній долі, але насправді я львів’янин і грати починав тут, у СДЮШОР «Карпати» – мій тато працював на ЛАЗі, був спортивним – любив грати у волейбол, шахи, шашки, у доміно у дворі (навіть не знаю, правда, наскільки це спортивна гра). З мамою тато приїздив на всі наші ігри, була активна група вболівальників. Я грав суто нападником, навіть ставав найкращим бомбардиром на багатьох юнацьких турнірах, де ми грали.

– Кого дав українському футболу ваш 1973 р.н.?

– З мого класу починав нинішній спортивний директор «Карпат» Бойчишин – був дуже талановитим гравцем, але, на жаль, через травму рано закінчив виступи, вважаю, мав хороший потенціал. Грінер теж грав у «Карпатах», командах Першої та Другої ліг. Якщо ж брати на рік-два старших і молодших, то буде взагалі чудове покоління – від Вірта до Чижевського. У «Карпат» справді чудове покоління підростало.

– З якими емоціями пригадуєте першого тренера?

– Богдан Степанович Цап – це як наш другий батько. Він нас зібрав, потім з Андрієм Усмановичем Карімовим вони зробили один спецклас, збираючи хлопчаків із різних мікрорайонів Львова. Їх, на жаль, уже немає в живих, але Цап і Карімов нам привили не лише любов до футболу, а й колективізм, відчуття обов’язку. Богдан Степанович учив: «Може, не всі з вас стануть футболістами, але кожен повинен стати громадянином». Вони нас «ганяли», змушували навчатися – якщо, не дай Боже, десь двійка проскакувала, до навчання не допускали. До слова, класним керівником нашого спецкласу була також чудова учителька, Світлана Миколаївна Мантюренко – вона займалася баскетболом, була спортивна й досить хороша як педагог.

Мене порівнювали з Аспрільєю, що мені не дуже й подобалося

– В одній із газетних публікацій знаходимо такий чудовий зворот: «Якщо почитати тодішню львівську пресу (всі замітки зберігає Васіна мама), складеться враження, що більш геніального футболіста не народжувала ще прикарпатська земля». Все так, із юності вас записали перспективним?

– Навіть і не знаю… З одного боку, ще школярем я почав залучатися до дорослої команди «Карпат». З іншого, ніяких послаблень щодо себе не відчував, завжди тренувався на повну, та й у підсумку в «Карпати» пробився після «оренди» – погравши спершу за Кам’янку-Бузьку, потім – за «Скалу». Хтось навіть порівнював мене з колумбійцем Аспрільєю із «Парми», що мене не тішило, бо, як мені здається, найважливіше в футболі – бути собою.

– Ви встигли за перший захід у «Карпати» зіграти 4 матчі й навіть відкрити лік забитим м’ячам. Незабутня мить?

– Мене випустили за крупного рахунку проти «Ширака», потім ішла флангова подача, яку я замкнув головою. Наступного ранку в школу прийшов героєм! Правда, мені закидували, що за рахунку 8:1 будь-хто міг забити, але для мене 16-річного це була дуже важлива подія.

– Юрчишин ще грав, Забранський, Шаран, Мущинка – і це я всього кількох гравців назвав, які могли теоретично бути вашими конкурентами в «Карпатах»-90…

– Так, чудова команда. Я ж іще ходив на «СКА-Карпати», застав і часи відродження клубу. І справді – покоління молоде підбиралося виняткове. Можливо, тому не всі з нас «помістилися» в склад, комусь довелося йти в клуби нижчих ліг, щоб звідти пробиватися.

Ніколи не забуду перші збори. Вчуся в випускному класі, а мене запрошують в Сочі з командою. Я вам скажу, що назавжди запам’ятав ті навантаження – три тренування в день і зарядка, а не хотілося ж показати, що ти слабкий і не витримуєш… У Булгакова ми займалися з інтересом, хоч було настільки важко, що ввечері просто завалювалися на ліжко й засинали.

Пам’ятаю, хтось із тренерів заходить до нас у лазню, ковша води на кам’янку вкидає – і зачиняє футболістів. Поки сам не вийде, нікого з тієї пари не випустить! Ми кожну шпаринку шукали, щоб дихнути, от таку нам «закалку» давали!

– А як у вашій долі з’явилися «Карпати» (Кам’янка-Бузька)?

– Конкуренція була значна, а я – школяр фактично-то. І Валентин Ходукін, який викладав у ЛДУ на кафедрі фізкультури футбол, був при цьому консультантом цієї команди. Він і порадив мене Вільховому.

– Там було багато молоді – Гусін, Мостовий, Данів. Усі були дружні, чи розуміли, що це для вас «перевалочна база»?

– А було ще ж кілька дорослих гравців – Журавчак, Бандура, Павлиш. Поруч із ними – молодь. І от коли саме такий баланс, це оптимально. «Карпати» гідно представляли своє містечко, а в усіх була своя мотивація. Ми були цілеспрямовані молоді «рисаки», яких треба було не підганяти, а, скоріше, стримувати. Як для молоді, ми непогано виступали, але, на жаль, не пам’ятаю вже, з яких причин, ми переїхали бойовою основою в Стрий. Кам’янці-Бузькій і Бузьку із хорошою базою можу побажати тільки, щоб команда там завжди була й розвивалася. Неподалік мала батьківщина моєї мами, коли проїжджаєш – складається враження, що там усе закинуте…

– Чим запам’ятався Андрій Гусін?

– До речі, грав він форварда – у такій якості його, напевно, пам’ятають менше, ніж опорника. Бувало, ми з Андрюхою й у тандемі грали. Родина у них чудова, спортивна – тато теж був при «Карпатах» (Кам’янка-Бузька), ми знали, що й мама – спортсменка. Гадаю, саме ці гени зробили з Андрія такого хорошого спортсмена.

Сказав Фоменку та Сабо «так», а сам із готелю поїхав на вокзал і додому

– Стрийська «Скала» початку 90-х – команда багатьох талантів. І «кубкова гроза»: завдяки вашому дублю «нокаутувала» «Зорю-МАЛС», а потім на рівних билася з самим «Динамо», причому, ви забили у ворота киян на Республіканському стадіоні…

– Спогади справді неймовірні – у гостях із «Динамо» здобути нічию було чимось за межею фантастики. Але відразу скажу, що ще більше мені наш домашній матч запам’ятався, у якому ми вели в рахунку й поступилися лише в екстра-таймі. Стрий – досить таки великий райцентр, місто обласного значення на 60 тисяч жителів, але на трибунах там, здається, кожен другий був і ще люди з усієї округи!

– У вас був божевільний склад, звідки вийшло багато чудових гравців. Виникає відразу кілька питань: як інший вчорашній школяр Юрій Вірт пробився у конкуренції чотирьох більш досвідчених воротарів, чому захисник Закотюк забивав на рівні добротного форварда, як у вас побачили задатки не лише форварда, а й флангового півзахисника, піднападника?

– Ох, чудові спогади від команди. Юра – це такий феномен, у нас же були Стронцицький, Панфілов, Циганков-старший (батько нинішнього капітана «Динамо», з ним ми перетиналися ще й у молодіжній збірній України, коли динамівський тренер Лисенко возив нас на турнір у Голландію). Вірт був напрочуд обдарованим – прекрасний стрибок, реакція, надійність, а що вже веселий хлопець! Постійні приколи, «травля» – уявляю, як пощастило зараз його підопічним у «Вересі»:) Зазвичай, від воротарів вимагається брати «свої» м’ячі, а Юра міг виручити, підказати, накричати, коли треба. Коля Закотюк, до речі, міг зіграти й повище, в півзахисті. Гарно ходив на стандарти. А я… Я просто намагався бути корисним команді. Раз мав швидкість – то чому не пробувати мене було з глибини? Якось так поступово вчився бути різнобічним у групі атаки.

– Ну от ви справді зробили собі ім’я в «Скалі». Коли назад кликали «Карпати», погодились, не сумніваючись?

– Навпаки. Я тяжко пережив той період, коли довелося їздити в нижчі ліги. Було якесь таке відчуття: «Ну що ж ви тепер мене кличете, коли у мене стільки запрошень? Я ж таким же був, коли у вас починав…» А мене справді кликало відразу кілька команд Вищої ліги – 5-7 пропозицій було конкретних, причому, і до мене, і до батьків зверталися, обіцяли блага – квартиру, машину. І «Кремінь», і тернопільська «Нива», і навіть київське «Динамо»…

– «Динамо» – вже тоді, на початку 90-х?

– Так, і, якщо чесно, поїздка була майже детективною. Під приводом того, що у мене поболювала спина, повезли мене в Київ до легендарного лікаря «Динамо» Малюти. А прямо з його кабінету мене запросили до тренерів, які запросили мене перейти в команду. Я почав відмовлятися, мовляв, мені ще треба окріпнути, але Михайло Фоменко та Йожеф Сабо, тодішні головний тренер і начальник команди, «вламали» мене, що я дав згоду. Сказали, що буде орієнтація на молодих футболістів, все від мене залежить, машина мене чекає, словом, «задушили».

Привезли мене з бази в офіс, але президента Безверхого на місці не було. Тому мене поселили в готелі «Дніпро» й призначили зустріч в офісі на наступний ранок. Але я ранку не дочекався – вирушив на вокзал і поїхав додому. Пізніше передав вибачення й пояснив, що хочу в «Динамо» переходити не як гравець «на підхваті», а таким, який може допомагати вирішувати завдання.

– Тож погодилися на пропозицію «Карпат»?

– Це рідна команда. Покликали, пояснили, що на мене розраховують – як я міг відмовитися? Тим більше, Мирон Маркевич ще обновив «Карпати», зберігся той фірмовий «западенський дух», наше завзяття, яке дозволяло вигравати через «не можу». Інакше, напевно, не було б тих результатів – і, боюся, важко цей дух зберігати, коли багато легіонерів, не всі з яких розділяють ваші переконання.

– У фіналі Кубка України «Карпати», хоч і програли, дали бій «Динамо» – ви заробили пенальті під гол. Яким запам’ятали свій перший кубковий «десайдер»?

– Все це в пам’яті назавжди залишиться – багато вболівальників, у тому числі – львівських, справжнє свято футболу. Жаль тільки, що не виграли – але я якось так спокійно починав цей матч, спокійно сприйняв підсумок – поки старші хлопці були в розпачі. Не скажу, що про це думав, але якось в юності не було сприйняття, що це щось непоправне. Може, десь підсвідомо розумів, що це не останній мій фінал. Вважаю, динамівці просто були досвідченішими та впевненішими за нас. Преса писала – «вискочки, раз на десять років у фінал потрапили». А суперники спокійно на досвіді реалізували свої шанси.

– А чому на «Шелбурн» львівського духу не вистачило, адже багато хто вважав, що це прийнятний, як для єврокубків, суперник для «Карпат»…

– Десь «перегоріли» ми. Прилетіли в Ірландію, там стадіон без бігових доріжок, футболісти вдягають капи. Думаю, та це боксери чи футболісти?! Трибуни тиснуть, тільки м’яч вийшов на аут – його відразу вкидають. Десь тиск цього «тісного й гарячого» стадіону ми не витримали. Це була перша міжнародна гра для нашого покоління на клубному рівні, а домашній матч, попри негативний підсумок, показав, що від «Шелбурна» ми не слабкіші.

 «Карпати» мене продали в «Маккабі», щоб підтримати фінансове становище клубу

– Завжди цікаво запитати в футболіста, якого продають – а чи ви знали собі ціну, за скільки вас продали в хайфський «Маккабі»?

– Та я навіть не знав, що їм підійшов! Річ у тім, що взимку з’їздив на перегляд і повернувся собі грати далі за «Карпати». А вже під кінець сезону мені повідомили, що «Маккабі» весь цей час за мною стежило й пропонує контракт. Я, чесно кажучи, був неготовий до того, що ми повернемося до цього питання й доведеться збиратися й їхати за кордон.

Якою була сума трансферу – не знаю, але мені розповідали, що «Карпати» мене продали, щоб підтримати фінансове становище клубу. Ну, що ж – якщо так, то добре, мене це цілком влаштовує.

– Ваші великі попередники в Ізраїлі – той же Андрій Баль – розповідали, що їм доводилося тримати вдома протигаз і регулярно ховатися під звуки сирени, очікуючи ракетної атаки. Ви застали цю країну в уже спокійнішому стані?

– Ну, комендантської години не було, та й, на щастя, Хайфа – трішки далі від небезпечної зони. Тому про теракти я читав, але, на щастя, не відчував цього. Хоча в Ізраїлі люди постійно живуть з пересторогою, з відчуттям небезпеки. Бувало, що після терактів вся країна спинялася в жалобі на хвилину мовчання.

– Як за таких обставин було думати про футбол?

– Нічого не відмінялося, все гралося без зупинок. А ми молоді були. До того ж, самі ізраїльтяни – вони мужні люди. Там загальна військова повинність, і у нас бувало, що футболісти приїжджали на тренування в військовій формі, здавали автомати адміністраторам, ті замикали це все в сейф, а хлопці, переодягнувшись, виходили й працювали на рівних зі всіма. Для них армія – це святе, служать і дівчата, і хлопці. Тепер ми їх дуже розуміємо…

– Збірна Ізраїлю лише раз в історії – в 1970 році – грала на Мундіалі, жодного разу – на Євро. А якими вам запам’яталися ізраїльські футболісти, серед яких, до речі, були блискучі півзахисники – Еял Беркович і Хаїм Ревіво?

– У нас чоловік дев’ять було збірників Ізраїлю. Гравці, яких ви перелічили, дійсно були нашими лідерами не тільки в «Маккабі», а й у збірній. Ревіво пізніше успішно грав за «Сельту», «Фенербахче» та «Галатасарай», Беркович – за «Саутгемптон», «Вест Хем», «Селтік», «Блекберн», «Манчестер Сіті», «Портсмут». Така біографія говорить сама за себе.

– І ще чимало українців…

– Андрій Баль працював у клубі тренером, легенда, земляк мій, світла людина. Він давніше був у Ізраїлі, допомагав нам адаптуватися. Завжди на позитиві, посміхався. Олег Кузнєцов грав – ще одна легенда. З віком футболісти, може, втрачають свої якості – швидкість, здоров’я, але на досвіді вони можуть допомагати на вищому рівні. Кузнєцов повернувся із «Рейнджерс», щоб грати. Ще харків’яни – Рома Пец і Сергій Кандауров, вони в ударі були, тягнули команду. Не грав, щоправда, форвард Іван Гецко – він давніше за мене прибув, не знаю, в чому там була причина. Але знаю, що загалом у Ізраїлі він добре себе зарекомендував.

– «Маккабі» раніше вибивав із єврокубків навіть сильну тоді «Парму», але в кваліфікації Ліги чемпіонів програв скромному «Казино» із Зальцбурга…

– Наче як і непогано перший матч зіграли, але загалом протистояння склалося для нас невдало. Пам’ятаю, прибули в Австрію – нас взяли в таке оточення, наче подвійна поліцейська охорона. Було дискомфортно. До слова, зважаючи на ліміт на легіонерів (наскільки пригадую, було всього три вакансії на матч), цей виліт негативно позначився на нас із Кузнєцовим. «Маккабі», зважаючи на конкуренцію, навіть запропонував мені піти в оренду, але я сказав, що йшов саме в цю команду, тому якщо їм не потрібен – то хай мене повернуть в Україну.

Загалом, спогади від Ізраїлю як країни в мене найсвітліші – там справді люблять футбол, впізнають на вулицях, оточують інтересом і підтримкою. Я, наприклад, на ринки міг грошей не брати – люди, впізнаючи в мені гравця «Маккабі», обдаровували фруктами та овочами. Коли мої батьки до мене приїздили в гості, я навіть їх просив на ринок сходити самих – було незручно, що не приймають оплати.

Та й «Маккабі» (Хайфа) – це дуже солідний клуб. Спонсором його були автомобілісти, «Вольво» - «Хонда». Фінансування було дуже солідним, значно вищим, ніж у більшості тодішніх вітчизняних команд. Але, як футболіст, я хотів регулярно грати, тому почав розглядати інші варіанти.

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ