Новини

  • 20 лист
  • 16:44
  • 1195 переглядів
друк

Тамаш КАДАР: «Свій мотоцикл я залишив в Угорщині»

Тамаш Кадар у «Динамо» вже півроку. Певний час у нього пішов на адаптацію та пристосування до життя в новій країні й до гри в новій команді. Але тепер він стабільний гравець основного складу як у чемпіонаті України, так і в єврокубках. Про те, як динамівець освоївся в новому колективі, про вимоги до нього наша розмова.

- Яке враження про чемпіонат України у вас сформувалося? Як вам Київ?

- Чемпіонат, звісно, відрізняється від інших. Хоча війни між Україною та Росією у футболі не відчувається, але можна помітити, що на матчі ходять не так багато вболівальників, також багато хто дивиться ігри по телевізору. Люди збираються лише на важливі матчі, наприклад, проти «Шахтаря» – тоді на стадіоні чудова атмосфера. А коли на домашні поєдинки на величезний НСК «Олімпійський» приходить усього 8-10 тисяч людей, це, звичайно, замало. На жаль, зараз це нормальна ситуація для Києва та України. Але щойно я перейшов до «Динамо», сказав, що радий приєднатися до такої команди, і зараз також ні про що не шкодую. Я щасливий тут грати. Що стосується самого міста, Київ – дуже гарний, особливо влітку. Здивувало, що більшість українців не говорить англійською. Не було з ким поспілкуватися, навіть у команді не так багато партнерів знали англійську. Та після того, як одні повернулися з оренди, інші підписали контракт, англомовних людей у команді стало більше. Але я з подібним зустрічався й раніше, тому впорався. Зараз уже до всього звик та почуваюся добре. Знайшов магазини, кафе, ресторани, де працівники говорять англійською та подають смачну їжу. Крім того, часто в таких закладах є англійське меню, тож порозумітися можна. А ще я маю угорських друзів, які живуть у Києві, і спілкування з ними дещо полегшує моє життя. Один із них тут уже 14-15 років і дуже допомагає. Він говорить російською, українською, угорською, англійською мовами. До речі, свого часу він навчався в динамівський академії. Зараз входить до числа активних уболівальників та грає у футбол для себе, заради розваги.

- Чим насамперед українці відрізняються від європейців?

- Я помітив, що тут люди поводяться дуже агресивно на дорогах. Я постійно бачу, як вони сваряться, ображають одне одного під час їзди чи коли сталася ДТП. Був здивований, коли вперше побачив таку реакцію. У Європі подібного немає. Але, власне, до цього можна звикнути.

- У вас уже була можливість познайомитися з містом? З’явилися улюблені місця?

- Коли в нас два матчі на тиждень і я не почуваюся достатньо свіжим, то намагаюся приділити весь свій вільний час повноцінному відновленню, адже футбол для мене – найголовніше. Я приїхав сюди грати, а не розважатися. Тож, коли почуваюся втомленим, то залишаюся вдома й займаюся тим, що потрібно моєму здоров’ю. Та коли є трохи вільного часу й бажання, можу сходити в кіно. Я знайшов кінотеатр, де фільми йдуть англійською мовою, тож іноді буваю там із друзями. Також знаю хороший італійський ресторан, уже знайшов один з угорською кухнею, але не буваю там дуже часто, адже від нашої національної їжі швидко набираєш вагу (посміхається).

- Що було найважчим для вас у перші дні перебування в новій команді? Чи було щось незвичне чи таке, що не зустрічалося в інших країнах?

- Лише мовний бар’єр, адже, якщо мені було щось потрібно для тренування, я не міг навіть попросити чи запитати. Доводилося з бази за будь-якою дрібницею звертатися до співробітників міжнародного відділу клубу, які працюють на стадіоні «Динамо», тож це забирало дуже багато часу. А коли переходиш до нової команди, питань завжди багато: з квартирою, машиною, не кажучи вже про простіші побутові проблеми. Дещо доводилося робити самому. Причому в той самий час я мав повністю концентруватися на футболі, а зробити це непросто. Але нічного страшного. Потім, на щастя, з’явився Діма – перекладач Мбокані, – який говорить англійською та може все владнати, якщо щось потрібно. Зараз, коли все стабілізувалося, мене ніщо не відволікає, і єдине, що я маю робити, – це грати у футбол.

- Чи багато часу у вас пішло на те, щоб звикнути до стилю гри «Динамо» та нових партнерів?

- Не сказав би, що манера гри «Динамо» кардинально відрізняється від моїх попередніх команд. Як я вже говорив, спочатку єдиною проблемою було те, що доводилося займатися побутовими справами. Це морально мене втомлювало, хоча фізично й було все добре. Після ранкового тренування доводилося кудись їхати, звідти – в інше місце, потім – в інше. І так до самого вечора… Звісно, це мене втомлювало. Якщо порівняти мої виступи минулого сезону та нинішнього, можна помітити велику різницю. Цього року я не маю нічого робити, окрім того, щоб повністю концентруватися на футболі та отримувати задоволення від гри. Звичайно, ти повинен бути фізично готовим на 100%, але, якщо не почуваєшся свіжим, це дуже впливає. Завжди знаю, коли роблю помилки, і минулого сезону, можливо, я їх припускався.

- Ви дуже самокритичні?

- Так, дуже. Я не звертаю особливої уваги на критику сторонніх людей, навіть не слідкую за новинами в Інтернеті та не читаю публікацій про себе, а тим більше коментарів, словом, не хочу нічого про себе чути. Я сам найкраще знаю, коли зіграв добре, а коли припустився помилки. Навіть якщо забив м’яч, але щось при цьому було неправильним, добре це відчуваю. Після гри ще раз прокручую свої дії в голові, аналізую, роблю висновки. Тож нікому не потрібно мені казати, що я зіграв добре чи погано – сам це знаю й постійно хочу вдосконалюватися. Прагну не припускатися помилок, адже я захисник, і, якщо помиляюся, це може призвести до м’яча в наші ворота. Коли вийшло зіграти дуже добре, такий матч навіть не хочеться передивлятися, адже там немає чого вчитися. Можна повірити в те, що ти найкращий – і це перша проблема, адже завжди є куди рости. Люди, які добре мене знають, у курсі, що я дуже критично до себе ставлюся, але нікому про це не кажу.

- Ви грали під керівництвом багатьох тренерів. Чи їхні вимоги до вашої гри суттєво відрізнялися?

- Коли я опинився в Англії, мені було всього 18, але я багато чого навчився в дуже хороших гравців та тренерів. Для мене найкращими наставниками були Кевін Кіган у «Ньюкаслі» та Кріс Х’ютон, який зараз очолює «Брайтон». Їм подобалися молоді гравці, і вони вірили в мене, а це завжди добре, коли ти граєш у такому великому клубі, як «Ньюкасл». Вони ставилися до молоді так само, як і до досвідчених виконавців, що було надзвичайно важливо. Також вчився скрізь, де грав: у Польщі, в Угорщині, у національній збірній та навіть у Нідерландах, де виступав лише півроку. З часом міг цей досвід використовувати: став спокійнішим, навчився бачити гру зсередини, передбачати хід подій, читати гру. У «Ньюкаслі» тренери багато зі мною працювали в тренажерній залі, на полі, з м’ячем. Це саме те, що потрібно робити, особливо з молодими гравцями, які здатні швидко навчатися. В Англії саме так і відбувається.

- Ви досить універсальний гравець: дієте як у центрі захисту, так і зліва. Наскільки комфортно для вас грати з Хачеріді, Відою, Пантичем, Морозюком?

- Зараз із ними дуже легко грати. Якщо дію на місці центрального захисника,  для мене немає великої різниці, хто поруч – Хачеріді, Віда чи Пантич. Адже кожен із них дуже сильний оборонець, професіонал, і ми допомагаємо один одному. На полі намагаюся говорити вашою мовою, але лише футбольні терміни, і партнери також звертаються до мене своєю мовою, я їх розумію. Тож ніяких проблем немає.

- Ви жорсткий футболіст? Чи часто отримуєте попередження?

- Маю зізнатися: досить часто. Але це нормально, якщо їх заробляєш у боротьбі, за грубий підкат. Та якщо отримуєш жовті картки за бійку чи балачки з арбітром, це недобре для гравця на будь-якій позиції. За межами футбольного поля я спокійний хлопець, але на полі досить емоційний, адже це моя робота, і я ставлюся до неї серйозно. Також мене обурює, коли роблю чистий підкат, а суддя фіксує фол. Тоді, звісно, розмовляю з ним, а жоден арбітр цього не любить. Рефері з кожним роком стають усе божевільніші (посміхається). Раніше я отримував багато карток за розмови, але з часом багато чого навчився, засвоїв уроки з різних ситуацій. Зараз намагаюся з суддями не розмовляти, але часом можу забути про це та показати свої емоції. Та повторюся: за межами поля я добродушний і спокійний.

- Коли ви підписали контракт, сказали, що складно порівнювати польський, угорський та український чемпіонати, оскільки ви ще не грали в нашій країні. А зараз уже могли б це зробити?

- Журналісти так часто ставлять мені це запитання, хоча не розумію, чому це так важливо (посміхається). Якщо говорити про англійську Прем’єр-лігу, то, звісно, її не можна порівняти з жодним іншим чемпіонатом, бо це топ-рівень: і за якістю гравців, і за силою команд. Чотири найсильніші клуби завжди грають у Лізі чемпіонів, решта – у Лізі Європи. Багато хто вважає найкращою лігою у світі іспанську, але для мене це, безумовно, англійська. Якщо порівнювати чемпіонат України та Польщі, у ваших сусідів більше команд, раунд плей-оф вони грають лише наприкінці сезону. В Україні є дві найкращі команди – це «Динамо» та «Шахтар», а решта перебуває дещо окремо. У Польщі ж 8-10 команд, які можуть перемогти одна одну, і результат їхніх зустрічей цілком непередбачуваний. Наприклад, познанський «Лех» та варшавську «Легію», які вважаються найсильнішими польськими клубами, можуть запросто перемогти решта вісім. В Україні ж «Шахтар» та «Динамо» майже непереможні. Якщо комусь удається відібрати в них очки, то це сенсація на всю країну. Крім того, у Польщі майже завжди повні стадіони, чудова атмосфера, люди, дійсно, дуже люблять футбол і серйозно до нього ставляться – зовсім на іншому рівні. Ще там, справді, сильні гравці. Багато скаутів із Німеччини, Англії, Голландії присутні на матчах, адже знають, що можуть вибрати якісних футболістів, особливо молодих. Але всі розуміють, що до війни й український чемпіонат був зовсім іншим. В угорському чемпіонаті також є хороші гравці, але сам футбол дещо повільний. Майже кожна команда має свій стадіон, атмосфера на аренах приблизно така ж, як і в Україні, бо не дуже багато людей приходять дивитися футбол. Проблема в стосунках уболівальників із федерацією футболу. В угорський футбол вкладається багато коштів, але результату немає: уже багато років жодна з команд не виступає в груповій стадії єврокубків, хоча таке завдання постійно ставиться. І це дивно. Наприклад, цього сезону успіху чекали від найкращого угорського клубу «Відеотона» після того, як він переміг французький «Бордо», але в наступному раунді поступився сербському «Партизану» (1:1 у гостях та 0:4 вдома). У команди сильний склад, багато гравців національної збірної, але навіть вони не можуть пробитися до групового етапу, і ніхто не знає, чому.

- Ви мали можливість жити в Угорщині, Англії, Нідерландах, Польщі, а тепер і в Україні. Де найбільше сподобалося? Яка з країн імпонує вам найбільше?

- Це, однозначно, Англія, Ньюкасл. Попервах я зовсім не говорив англійською й почувався самотнім, але через рік вивчив мову – і все пішло добре. У мене був учитель, який після тренувань приходив до мене додому. Він не говорив угорською. Усі знають, що англійська – легка мова, достатньо вивчити слова – і ти вже можеш говорити, на відміну від німецької, де для кожного слова є своє місце в реченні. Я здібний учень, тому освоїв усе досить швидко, хоча в дитинстві не любив шкільні уроки. Але коли живеш у новій країні в такому молодому віці, треба вчитися. Якщо не будеш цього робити, не досягнеш успіху з командою та не зможеш розуміти як слід, що відбувається навкруги, не кажучи вже про повноцінне життя. Саме місто Ньюкасл дуже гарне – найкраще, де я коли-небудь жив. Київ також чудовий, але занадто великий. Ньюкасл був меншим та дуже комфортним. Також мені подобалося жити в Познані, адже поляки та угорці дуже схожі. Крім того, коли приєднався до команди, у мене було двоє партнерів з Угорщини. Це також позитивний момент як у футболі, так і поза ним, адже ми могли проводити час разом та насолоджуватися життям у Польщі. Потім ці хлопці пішли з команди, і я залишився сам на цілий рік, але в Познані набагато більше людей, які говорять англійською.

- Ви взяли участь у Євро-2016 у складі національної команди Угорщини. Які спогади залишилися від турніру? Вихід до 1/8 фіналу – це успіх?

- Коли ми кваліфікувалися на минулорічне Євро у Франції, цього ніхто не очікував. Ніхто не міг уявити, що в плей-оф ми обіграємо Норвегію вдома та на виїзді, тож це було справжнє свято. Коли дізналися, хто суперники по групі, у нашій країні всі змирилися з тим, що ми постійно програватимемо, адже в нашому квартеті була Австрія, яка перемагала в кожному матчі кваліфікації, Ісландія та Португалія. Навіть самі суперники говорили про те, що збираються легко нас обіграти. Ми не звертали на це уваги, а зосереджувалися на власній грі. Також добре підготувалися на зборах в Австрії та Франції, які тривали два місяці. Усередині команди всі добре один до одного ставилися, не було ніяких чвар, що є досить розповсюдженим явищем під час довготривалих зборів. Усі почувалися голодними до успіху, а головне – на нас не чинилося тиску, бо суперники не сприймали нас усерйоз. На полі ми хотіли довести, що з нами не так легко впоратися. У підсумку перемогли Австрію та зіграли внічию з Ісландією й Португалією. Дехто каже, що це була найкраща гра на всьому турнірі! І ми опинилися на першому місці в групі! Емоцій не передати! В 1/8 фіналу зустрілися з Бельгією, яка на той момент мала найкращий європейський рейтинг. Не мало значення, переможемо ми чи програємо, адже й так зробили набагато більше, ніж від нас очікували. Коли повернулися додому, до Угорщини, нас зустрічали, як героїв, у той момент було дуже приємно там перебувати. Узагалі, у нашій країні люди часто одне з одним не ладять. Але після Євро всі об’єдналися, почали знаходити друзів через інтерес до збірної. Таке не забувається. Коли бачиш сім’ю й друзів на стадіонах у Франції у футболках збірної, емоції не передати словами. Немає значення, ти грав чи сидів на лаві запасних. Люди, які там були, тих подій ніколи не забудуть. Угорщина досить довго не потрапляла на турніри такого рівня, тож це був величезний плюс і для федерації, і для гравців, що могли таке відчути.

- У наступній кваліфікації ваша команда виступила не дуже добре. Поразка в матчі проти Андорри й нічия з Фарерськими островами настрою не додали?

-  Багато гравців завершили міжнародну кар’єру, тож ми будуємо нову команду з новими гравцями. З Фарерами була перша гра, і після Євро всі очікували, що ми переможемо. На початку вересня в Європі ще трималася температура +30-35 градусів, а коли ми прилетіли на Фарери, там було +5, дощ і синтетичне поле. Такі навколофутбольні речі також дуже впливають. Крім того, були останні дні перед закриттям трансферного вікна, і ледь не половина наших гравців мала змінити клуби. Вони постійно були на зв’язку з агентами, словом, думали про інше. Мабуть, тому й не зіграли добре. Після того ми очікували, що решта команд нашої групи також матиме проблеми на островах, та цього не сталося. Можливо, нам пощастить наступного разу.

- Якось ви сказали, що протягом десяти років займалися гандболом. Чи було важко перевчитися з гри руками на гру ногами?

- Це цікава історія, небагато людей про неї знають. Я народився у Веспремі, у місті, яке живе гандболом, що в Угорщині популярніший за футбол. У нашому місті базується найвідоміша гандбольна команда «Веспрем», яка кожного року бере участь у Лізі чемпіонів. У школі в нас був спортивний клас, ми займалися різними видами спорту, але тренування з гандболу були найчастіше – щодня. Футболом займався лише один раз на тиждень, і то в спортзалі. На стандартному полі почав грати лише в 14 років. Ще займався легкою атлетикою, настільним тенісом – і скрізь був найкращим. Брав участь у турнірах та змаганнях і був дуже щасливий, адже в цей час не доводилося відвідувати школи (посміхається). Ніхто не знає, що після закінчення навчального закладу мене намагалися повернути в гандбол. Представники «Веспрема» навіть намагалися діяти через мою маму, але я не погодився, можливо, через те, що тренування кожного дня набридли, а за футболом я сумував, бо заняття були не так часто. Після школи завжди йшов на майданчик грати з друзями у футбол. Коли прийшов час думати про вищу освіту, я залишив Веспрем та поїхав до Залаегерсега й там остаточно вибрав футбол. У 16 років я вже дебютував у першій лізі, а ще через рік мене підписав «Ньюкасл». Можливо, комусь це здається дивом, але я справді досягав успіху в будь-якому виді спорту. Коли дивився футбольні матчі по телевізору, уявляв, що колись теж так зможу.

- Ваші батьки підтримували вас у прагненні стати футболістом?

- Коли я був маленький, вони бачили, що я можу стати спортсменом, адже навіть удома весь час бігав, перебував у русі, грав із м’ячем. Але батьки хотіли, щоб я добре навчався. Мені це не дуже подобалося, але «двієчником» я ніколи не був. Коли отримував вищу освіту, через футбол навчався погано, і мама навіть хотіла забрати мене назад до Веспрема, але тренери переконали її в тому, щоб вона цього не робила, адже помітили в мені хороший потенціал. Лише коли через півтора року підписав свій перший професійний контракт і став заробляти на себе сам, батьки заспокоїлися й погодилися, аби я займався тим, чим хотів. Мої батьки тоді не розумілися на футболі, і я забороняв їм приходити на мої матчі. А тепер мама розбирається в ньому краще за мене, може щось підказати чи висловити свою думку щодо моєї гри. Це мій другий агент (посміхається).

Мабуть, зараз міг би бути видатним гандболістом, але я обрав футбол і ні про що не шкодую.

- Одне з ваших захоплень – це мотоцикли. Українські дороги не пристосовані для їзди на них?

- Вони не пристосовані й для автомобілів (посміхається). В Угорщині в мене є машина та мотоцикл. Але, коли я вперше приїхав до Києва й побачив дороги, вирішив для себе, що жоден транспортний засіб в Україну не братиму. Навіть у хорошу погоду їздити на байку тут небезпечно. Я вперше в житті бачив, що у вас водії їздять без шолома, не кажучи вже про захист, і був шокований. Божевільні люди! Навіть якщо ти водиш Harley Davidson, шолом – це найважливіша річ. Крім того, у Києві я маю не так багато часу, щоб їздити мотоциклом: коли вихідні чи відпустка, встигаю лише зустрітися з друзями. Зате мама задоволена, адже вона завжди переживає, коли я катаюся. А зараз їй спокійно, що мої мотоцикли стоять у гаражі. Я не їжджу на великій швидкості заради адреналіну. У мене Harley Davidson, а він зроблений задля розваги. Крім того, приділяю велику увагу захисту, адже, якщо зі мною щось станеться, не зможу грати у футбол, а цього я допустити не можу. Коли підписував контракт із «Ньюкаслом», у ньому був спеціальний розділ, де перераховувалося все, що не можна робити, інакше доведеться платити великий штраф. І цей список завжди в моїй голові. А ось мої друзі беруть участь у мотокросі, у різних турнірах, мені це також завжди подобалося. Коли грав в Угорщині, такого пункту в моєму контракті не було, а після того, як я одного разу приїхав на мотоциклі на базу, спортивний директор навіть хотів поміняти умови мого контракту (посміхається). Неподалік Веспрема є озеро Балатон, улітку там часто проходять байкерські фестивалі.

- Часто у вас є можливість поїхати додому, щоб провідати своїх родичів та друзів? Ви дуже сумуєте за ними?

- Ви не повірите, але, поки я тут, у мене ще не було можливості поїхати додому. Їздив лише в розташування національної збірної. Спочатку я дуже зрадів, коли дізнався, що з Києва є прямі й дешеві рейси до Будапешта, а політ триває всього 1 годину 20 хвилин. Але є лише один рейс на день, і розклад такий, що, коли в нас два вихідних, я можу полетіти додому, але не зможу повернутися вчасно на збір команди. Або навпаки: не можу вилетіти додому, зате можу вчасно повернутися. Є ще один варіант, коли я дістаюся додому о 19.00, а вранці маю вилітати о 6.00. Звісно, кілька годин того не варті. Краще залишитися в Києві, повноцінно відпочити та зекономити час. Звичайно, можна відпроситися в тренера, попередити, що затримаюся, але батько мене завжди вчив, що потрібно бути на місці трохи раніше призначеного часу. Нехай інші приходять пізніше, але не я. Я завжди це пам’ятаю й ненавиджу спізнюватися.

Текст - Світлана Полякова

Матеріал офіційного клубного журналу «Динамо Київ» (№4 за серпень-вересень 2017 року)

Придбати журнал можна в касах стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського, кіосках «Союздрук», у приватних розповсюджувачів, в Інтернет-магазині ФК «Динамо».

Copyright © FC Dynamo Kyiv

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ 2017