Новини

  • 06 лип
  • 10:10
  • 239 переглядів
друк

Системотворець: як Олег Базилевич змінював «Динамо» та футбол

До 82-річчя від дня народження легенди нашого клубу.

Важко було знайти в тодішньому радянському футболі більш нетипового футболіста. Зазвичай вважалося, що спорт – це соціальний ліфт, а найбільших успіхів досягає в ньому міська «шпана», не обтяжена освітою та вільна для цілодобового ганяння м’яча на пустирях. Олег Базилевич – виходець із інтелігентної київської родини, якого легше було б уявити в іпостасі професора чи інженера. Натомість він увійшов до числа «золотої молоді» київського «Динамо», яка ввірвалася у великий футбол у кінці 50-х і заклала фундамент майбутньої величі нашого клубу. Вони були першопрохідцями – досягали успіху в змаганнях, де існували зовсім інші фаворити, привчали до того, що з’явилася нова сила у футболі, вона надовго і з нею треба рахуватися.

Олег Базилевич народився 6 липня 1938 року в Києві. Його тато Петро Дмитрович – шанований інженер (певний час працював замміністра комунгоспу УРСР), мама Віра Іванівна – науковець, викладачка Київського університету імені Тараса Шевченка. Не дивно, що їхні діти – Олег із сестрою – зростали різносторонніми, освіченими, допитливими. Приміром, футболіст Олег Базилевич перечитав велику домашню бібліотеку та мав очевидний хист до творчості – гарно малював і захоплювався ліпкою. Жила тоді родина на Пироговській – неподалік Володимирського собору.

Але у дворі – головному життєвому просторі міських хлопчаків воєнного покоління – усі захоплення поступалися перед футболом. Поступово він став справою життя й для інтелігентного Олега. «Ми, післявоєнні київські хлопчаки, витрачали на футбол стільки часу, скільки могли собі дозволити – і ні хвилиною менше», – писав пізніше Олег Петрович. Спершу грали на «Ботаніці» – у Ботанічному саду, пізніше – на «Парагваї», біля стадіону «Динамо», де зараз тенісні корти.

У ті часи система дитячо-юнацького футболу працювала справно: досить швидко Базилевича помітили й запросили в першу в його житті команду. Відома її назва – «Будівельник», і прізвище першого тренера майбутньої легенди – Камзолов. А по-справжньому організований футбол для Олега розпочиався вже пізніше, з 1954 року, коли його запросили у Футбольну школу молоді.

ФШМ – яскраве явище для післявоєнних поколінь. Саме звідси в дорослий футбол вийшли сотні, тисячі гравців, для яких скоротили й зробили більш комфортним цей перехід, непростий шлях. В ФШМ у Базилевича тренерами були динамівці Володимир Балакін і Олександр Щанов. Через руки цих видатних людей пройшли такі особистості, як Біба, Лобановський, Ануфрієнко, Крощенко, Трояновський і багато інших.

Олежка радів тому, що може займатися футболом зі справжніми тренерами, формою та м’ячем. А його батьки, які, як і більшість тодішніх людей, жили скромно, дивувалися, як так – граєш у футбол, а тобі за це ще й платять? Стипендія юних футболістів у ФШМ складала 800 дореформених карбованців, тоді як зарплата Олегового батька – інженера з вищою освітою – складала 1200. Хоча спершу Володимиру Миколайовичу Балакіну навіть довелося прийти додому до Базилевичів, щоб переконати батьків – футбол є гідним заняттям для дорослого чоловіка.

А тим часом Базилевич стрімко прогресував – успішно грав за ФШМ на місто і в першості серед молоді, а також був лише серед трьох киян, викликаних у юнацьку збірну СРСР, де виступали Воронін, Гусаров, Маношин і інші тодішні «зірочки». Очолював ту команду, до речі, Віктор Маслов – той самий, у майбутньому – один із найуспішніших тренерів «Динамо» (Київ) поряд із самими Базилевичем і Лобановським. З поверненням Олега Ошенкова (про його велику роль у формуванні величі «Динамо» ми розповідали вже не раз) неначе прорвало дамбу – відразу кілька майбутніх легенд отримали путівку у футбол. Потихеньку провідну київську молодь почали залучати й до першої команди республіки.

Базилевича ще в часи навчання в ФШМ задіював в іграх дубля Віктор Шиловський, а в сезоні 1957 року дав йому дебютувати в чемпіонаті СРСР. Вища ліга підходила до завершення, 5 грудня 1957-го динамівці Києва приїхали в Москву грати зі «Спартаком». Вели в рахунку, по ходу матчу гравці гостей зазнали кількох травм. На 62 хвилині Базилевичу довелося заміняти Фоміна, а Коман навіть догравав гру з пошкодженням. «Спартак» за підсумками чемпіонату здобув бронзові медалі, а «Динамо» фінішувало шостим.

Проте в наступні два з половиною роки стабільності не було ні в «Динамо», ні в його молоді: кияни баражували між 6-7 місцями в таблиці, чергуючи яскраві перемоги з досить сірими ігровими відрізками, а Базилевич за той відрізок провів усього три матчі в чемпіонаті. Нетривалий період повернення Ошенкова, потім – прихід Соловйова, який свіжим оком оцінив колектив. Закладені раніше основи майбутнього омолодженого колективу москвич оцінив гідно – і вже невдовзі після приходу в «Динамо» рішуче його омолодив, почав будувати команду навколо місцевої молоді, запрошених західноукраїнських самобутніх майстрів.

Якщо спершу Лобановському, Бібі, Базилевичу, Каневському та Серебряникову доводилося пробиватися в основний склад під жорсткою ротацією, то в сезоні 1960 року вони по-справжньому розцвіли. 12 голів за чемпіонат у першого, дев’ять – у другого, по сім – у наступних. Весела й досить молода команда здобула срібні медалі. Багато хто вважає, що вже тоді вона була готова до «золота»… А вже за рік «Динамо» (Київ) перервало гегемонію московських клубів і вперше в історії здобуло звання чемпіона СРСР з футболу. У радянському футболі з’явилися нові законодавці мод – і не просто добротна команда, як у 1936, 1952 чи 1954 роках, а справді потужний клуб – на тривалий період і з системним шляхом до перемог.

Слідом за Соловйовим прийде Маслов, а потім – уже Лобановський із Базилевичем. Успіхи киян вийдуть на міжнародний рівень. Вони здобудуть перший в історії українського та радянського футболу єврокубок. Наслідком системної роботи стане здобуття відразу трьома гравцями, які пройшли підготовку в клубі, «Золотого м’яча» найкращого футболіста року в Європі, світі. Це буде пізніше…

А поки відзначимо, що Базилевич був одним із першопрохідців, які привезли в Київ чемпіонське «золото». 9 голів у 26 матчах чемпіонату (відносно авторства ще одного гола тодішня преса розходиться – віримо тій версії, у якій пенальті талліннцям забив усе ж Трояновський, він в інтерв’ю це підтверджував). Йому було 23 роки. Головному тренеру Соловйову – 36 (для порівняння, єдиному ветерану в тій команді – Макарову – було 32).

«Партнери Лобановського і Каневського по нападу – правий крайній Олег Базилевич і напівсередні Валентин Трояновський, Віктор Серебренников – представники нового покоління футболістів, майстерність яких базується на швидкісний техніці і незвичайній витривалості. Вони змужніли в ході боротьби за золоті медалі і твердо зайняли місця в шерензі провідних майстрів футболу нашої країни», – відзначала преса. «Володів високими швидкісними якостями, вибуховим ривком, добре володів дриблінгом. Рейди Базилевича незмінно створювали гостроту на правому фланзі атаки команди. Стрибучий, різкий, він відмінно грав головою, багато забивав після кутових і штрафних ударів Лобановського з лівого краю», – а це вже персональна характеристика на Базилевича.

А ось як відгукнувся про молодгого одноклубника у своїй книзі «Воротар» легендарний Макаров: «Олег Базилевич вразив усіх «реактивною швидкістю». Він, правда, ще не знав, що робити з цією швидкістю і часто начебто «захлинався» нею. Однак ми розуміли, що це відбувається тільки через відсутність досвіду. А досвід – справа наживна. Якось відразу відкрилося і те, що в командах нашої країни після Слави Метревелі немає більш перспективного правого крайнього, ніж киянин Олег Базилевич. Зараз до швидкості додалася відмінна техніка, уміння загострювати боротьбу поблизу воріт суперника. Тут, під воротами, він став наступником комановської манери гри з тією лише різницею, що значно перевершував Комана у швидкості, але ще програвав йому в розважливості при виконанні завершального удару».

«Олег Базилевич – крайок із бразильською технікою і суто київською настирністю», – писав видатний український футбольний журналіст Валерій Мирський. Влучніше і не скажеш! Базилевич на полі відзначався грою, яка дещо випереджала час. Від тодішнього крайка вимагалося діяти в рамках чітко окресленої зони – «подай, принеси». Сама творча суть Базилевича та Лобановського протестувала проти цього спрощення. Олег Петрович, наприклад, любив зіграти нестандартно – зрізати кут, піти в обіграш. Несподівано виринути з-за спин захисників і завершити атаку фірмовим ударом. Самому Яшину забивав крученим ударом із флангу. Гравцем він був дуже хорошим – і за дев’ять років у «Динамо» (Київ) забив 53 м’ячі в 161 матчі чемпіонату СРСР.

Але прихід Віктора Маслова з його показною простакуватістю не знайшов відгуку в декого з його підопічних. «Маслов кривився, коли ми з Базилевичем, отримуючи м'ячі на флангах, як і раніше, демонстрували техніку на місці, обведення за своїми «жолобками». Він хотів – і вимагав від усіх без винятку гравців – значного розширення діапазону дій, невтомних маневрів в атаці по всьому її фронту, змушував звільняти флангові зони для раптових підключень по них півзахисників і навіть захисників, неухильно втілював у життя один з основоположних своїх тактичних принципів – постійне створення чисельної більшості в усіх фазах гри, боровся всіма методами проти перетримування м'яча, красивостей заради красивостей, голосно кляв тих, хто очікував пас, стоячи на місці», – пригадував Валерій Васильович.

Лобановський і Базилевич, за загальною думкою – достроково, покинули «Динамо». Догравали в «Чорноморці» та «Шахтарі» (показники Базилевича там – 35 матчів, 6 голів і 32 матчі, 9 голів). Утім, сказати «догравали» – буде несправедливо. Обидва переосмислювали свою роль і місце на полі. Наприклад, Базилевич значно підвищив реалізацію й забивав за ці команди досить багато, як для уявлення про класичного крайка. Пам’ятний матч «Шахтар» – «Динамо» 1967 року, коли Базилевич забив у ворота рідної команди два м’ячі, а донеччани виграли – 2:1. Лобановський же знайшов у собі ще й можливості плеймейкера. Експериментував із зонами гри.

Олег Базилевич завершив свої виступи у футболі в 1968 році, фактично у 29 років – провів 228 матчів у чемпіонатах СРСР (68 голів), у єврокубках – 5 матчів (4 голи). Там їхнє покоління також було першопрохідцями… Олег Петрович завершив виступи зі званням майстра спорту СРСР і титулом чемпіона Радянського Союзу 1961 року, а також віце-чемпіона в 1960 і 1965 роках. Здобув Кубок СРСР 1964 року. У списках «33 найкращих» — шість разів, проте не під першим номером, №2 (1960, 1963), №3 (1961, 1962, 1964, 1965). У збірній СРСР забивний правий край не зіграв жодного матчу… Цей послужний список був би значно більшим, якби в 1966 році Базилевич залишився в команді Маслова, яка на наступні п’ять років домінувала в радянському футболі…

Час розсудить їх і примирить – маючи розбіжності в роботі, Маслов, Базилевич і Лобановський виявляться однодумцями в теорії футболу. Дует новаторів багато в чому продовжить курс Віктора Олександровича. Завершивши виступи й вступивши на тренерське навчання, Лобановський і Базилевич пообіцяли один одному обов’язково попрацювати разом у гідному уваги футбольному проекті.

До утворення легендарного тандему Базилевич встиг попрацювати в кількох командах. На жаль, як і часто в подальшому під час своєї роботи, тренер-новатор стикався з нерозумінням чинуш, поставлених над футболом. Такі тоді були часи, на жаль. Чи тільки були?.. Так, у чернігівській «Десні», яка тільки починала свій розвиток 1970 року, він застав такого першого секретаря обкому партії, який сказав, що поставлений в області заради досягнень у промисловості та сільському господарстві, а футбол йому не потрібен. Команду розформували. Область залишилася без футболу й ще довго відчувала наслідки волюнтаристського рішення. Зовсім недовго працював у житомирському «Автомобілісті».

У кадіївському «Шахтарі» Базилевич досягнув прогресу гравців, але команду часто «вбивали» судді. Разом зі своїм соратником, начальником команди Крощенком (ще один динамівець) вони постійно писали протести в федерацію, але замість справедливого розбору справ отримали прізвисько «письменники». «Що там, – мовляв, – ще щось «письменники» написали? Але успіхи колективу та новаторський підхід до роботи (а Базилевич уже тоді співпрацював з молодим київським вченим Зеленцовим) не залишилися непоміченими.

Олег Базилевич прийняв донецький «Шахтар» і повернув його в Вищу лігу. «Цей тренер запам’ятався нам особливо, – зізнавався ветеран клубу Юрій Дудинський. – Саме при ньому було сформовано ту команду, яка одним складом успішно грала впродовж 8 років». У «Шахтаря» були великі перспективи. Якраз засяяли молоді Старухін, Сафонов, Горбунов. Його молодого тренера дуже любили – свідчення цьому навіть медаль «Шахтарська слава», вручена від шахтарів Донбасу. Так само успішним був у «Дніпрі» Валерій Лобановський. Але раз дали один одному слово – тримайте його.

Щербицький був дуже невдоволеним сезоном 1973 року для «Динамо». Севідова після скандального фіналу, програного «Арарату», звільнили. І рішення партійного керівника УРСР здивувало – він довірив головну команду республіки тандему молодих фахівців. Лобановський і Базилевич очолили команду мрії й фактично за два з половиною роки вивели «Динамо» на рівень найвищих завдань. Інтенсивність, з якою вони змінили колектив, вражає і зараз. Ті самі гравці, які два сезони поспіль поступалися золотими медалями скромним суперникам, два роки поспіль вигравали чемпіонат СРСР, здобули Кубок СРСР 1974 року, Кубок володарів кубків і Суперкубок Європи 1975 року. Забронзовілі радянські чиновники від спорту ухитрилися до невдач причислити бронзові медалі монреальської Олімпіади та виліт із півфіналу Кубка чемпіонів.

Співпраця, але не дружба, Лобановського та Базилевича завершилися в тому-таки 1976 році, коли за чиєюсь диригентською роботою пересічний робочий момент (можливість відчислення кількох досвідчених гравців) призвів до справжнього «палацового перевороту», який не зміг звергнути систему й Лобановського, але розбив «тандем».

Олег Базилевич очолював мінське «Динамо», ташкентський «Пахтакор», московський ЦСКА, ворошиловградську «Зорю», знову донецький «Шахтар». Нібито без титулів і досягнень – але, якщо ретельно дослідити наслідки тієї роботи, Олег Петрович задав той темп і градус роботи, який пізніше приносив успіх тим колективам. Білоруське «Динамо» з бойовою основою, до зібрання якої доклав руку Базилевич, стало пізніше чемпіоном СРСР 1982 року, саме при ньому розкрилися Румбутіс, Курбико, Янушевський, Гоцманов. Хтозна, якими були б успіхи «Пахтакора», якби не трагічна загибель узбецької команди в авіакатастрофі. Підвищували свою майстерність і гравці інших команд Базилевича. Хоча десь на заваді ставало самодурство сильних світу сього, а ще десь – закулісна сторона футболу з нечесністю, лицемірством, договірними матчами.

Навіть прохідна ніби для фахівця такого калібру робота з юнацькою збірною УРСР призвела до перемоги в усесоюзних змаганнях, а також виходу на велику арену таких футболістів, як Ковтун, Сидельников, Геращенко, Москвин, Волотьок, Нікіфоров і багато інших.

Під час закордонного відрядження в Болгарію Олег Петрович координував як тренер-консультант місцеві збірні при Болгарському футбольному союзі та очолював олімпійську збірну. Базилевич взагалі-то мав приймати клуб «Средец» (так тоді недовго називався легендарний софійський ЦСКА), але через бюрократичні проволочки прийняв куди більш скромну «Славію». Трофеїв і титулів нема – як оцінити цю роботу? А ретельне вивчення показує, що команда, яка не знала чемпіонства більше 40 років, тривалий час лідирувала й навіть не пропускала м’ячів, у підсумку лише через окремі причини фінішувавши четвертою і пробившись у єврокубки. А нетривала робота Базилевича координатором збірних дозволила йому певним чином посприяти розвитку великого болгарського покоління на чолі зі Стоїчковим.

В епоху тотальної бідності та змін в історію можна ввійти, а можна «вляпатися». Після Віктора Прокопенка у збірної України певний час взагалі не було наставника, на окремі матчі її виводила тренерська рада на чолі з Миколою Павловим і Леонідом Ткаченком. У цей складний момент, коли треба було готуватися до дебюту в офіційних змаганнях, а ніяких спонсорів не було й не існувало реальної можливості запросити в збірну всіх найсильніших, погодився її очолити Олег Базилевич.

Це була робота, яка не могла принести славу – і він це розумів. Тим не менш, у той час Олег Петрович проявив себе справжнім патріотом, який у складних фінансових умовах і при тотальній викачці талантів із українського футболу взяв на себе відповідальність за збірну. За таких обставин результати не могли бути хорошими. Старт у кваліфікації Євро-96 виявився провальним. Провдні клуби не завжди відпускали гравців у збірну, що вже казати про легіонерів. Тим не менш, Базилевич стабілізував кадрову ситуацію й дав дебютувати в національній команді гравцям, серед яких були й майбутні лідери.

Відновлення співпраці з Лобановським у Кувейті показало, що, як це не парадоксально звучить, є надія у вітчизняного футболу. Повернення Валерія Васильовича в «Динамо» на кілька років знову піднесло український футбол на рівень найвищих футбольних амбіцій. Конкретно Андрій Шевченко зробив настільки якісний ривок у своїй кар’єрі, що це стало живим підтвердженням дієздатності системи, закладеної Метрами. Олег Петрович працював у Федерації футболу України та рідному клубі, а свої думки про еволюцію футболу виклав у фундаментальній праці «Система, або Роздуми про футбол», яка витримала кілька видань. Сподіваємося, сучасні тренери зрозуміють це послання – воно буде актуальним і через роки.

Олег Петрович Базилевич пішов із життя 16 жовтня 2018 року в 80-річному віці. Він був одним із тих фахівців, які випереджали час. І його науково-теоретична спадщина ще буде гідно оцінена наступниками. А внесок Базилевича в футбол – уже описаний у десятках книг, статей у пресі. Можна не сумніватися – у кожному з рейтингів найкращих тренерів світу за всю історію, які так люблять складати в ЗМІ, ви знайдете прізвище Лобановського. Пам’ятайте: сам Валерій Васильович завжди підкреслював, що вони з Олегом Петровичем працювали саме в тандемі. Як би не називалися посади, хто б не називався «старшим» чи «молодшим», це вони вдвох – тандем! – здійснили справжню революцію в радянському футболі, і достатньо подивитися матчі «Динамо» 70-х на внутрішній арені, щоб зрозуміти, який це був контраст на загальному фоні й чому саме київська команда досягла в підсумку міжнародного визнання.

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ