Новини

  • 21 квіт
  • 10:39
  • 6298 переглядів
друк

Шануємо своїх ветеранів! Ігорю Івановичу Зайцеву - 80!

21 квітня ветерану київського «Динамо» Ігорю Зайцеву виповнюється 80 років!

В лавах команди він перебував якихось півтора року, але яких! Це були 1960 та 1961 роки, багато в чому переломні в історії команди. Срібні нагороди роком пізніше змінились першим всесоюзним чемпіонством і порушенням гегемонії московських команд. Корінний москвич Ігор Зайцев зробив і свій вагомий внесок у ці історичні перемоги.

– Ви народились у Москві, чому почали грати в Ступіно під Москвою?

– Мій батько працював на одному з двох великих ступінських підприємств, як їх тоді називали в народі «поштовий ящик», які працювали, в основному, на оборонну промисловість і були засекречені. У війну нас евакуювали до Павлова на Оці, де над нами часто кружляли німецькі розвідувальні літаки. Я там ходив до школи, ми постійно грали у футбол: клас на клас, школа на школу, двір на двір. Я хотів бути схожим на місцевого футбольного кумира Ваську Рисьова. Невдовзі батька і нас повернули до Ступіна і я долучився до активного футбольного життя. Основним футбольним «дербі» міста були зустрічі команд саме цих двох «поштових ящиків». Тоді ще початковий тренер Олександр Олександрович Севідов, який згодом тренував і київське «Динамо», зарахував мене до місцевої команди, яка потім виборола путівку до класу «Б». Між іншим, у Ступіно я і грав, і працював помічником слюсаря-лекальника, і мій трудовий стаж розпочався 1949 року.

– І коли ж для вас розпочався справжній «дорослий» футбол?

 – Моя гра привернула увагу деяких команд класу «А» і першим за мною 1953 року приїхав «Спартак». Але підійшов мій призовний вік і мене зарахували до дубля ЦБЧА, де я відіграв у 1953-54 роках. Оскільки термін військової служби продовжувався, а «дублерський» вік уже був позаду, то мене перевели до львівського ОБО (окружний будинок офіцерів – так переважно називались тоді регіональні армійські спортивні колективи). Наступні два роки я відіграв за цей колектив, де нашим тренером був відомий в минулому гравець ЦБЧА Олексій Гринін.

– Як вам жились і гралось у Львові?

– У Львові мені було дуже комфортно. У нас була досить сильна команда. Там грали майбутні чемпіони 1961 року Василь Турянчик, Віталій Щербаков. Згодом там грав Анатолій Пузач. У Львові я оженився і дружина була із Західної України. Можна вважати, що моє сімейне життя склалося вдало. Нині у мене є і внучки і правнучки. А гравців команди в ті роки у Львові носили на руках. Оперний театр, пивзавод, стіл в «Націоналі» завжди були до наших послуг. Ми були приписані до штабної їдальні і там харчувались. Я грав на позиції правого крайнього нападника, забивав небагато, але з моїх передач забивали партнери. Десяток моїх голів за півсотні ігор теж непогано. З іншого боку, це були і непрості часи. У трамваї могли зняти годинника – не лови гав! З моєї дружини, на відомій «стометрівці» від Оперного до пам’ятника Міцкевичу, хотіли зняти щойно подаровану шубу, але почувши хто вона, відпускали з миром.

– Служба в армії закінчувалась і...

– Приїздили «купці» із ленінградського «Зеніту», кишинівського «Буревісника», московського «Локомотива». Я ж москвич і вибрав «Локомотив» та й гарантії давали, що я буду грати в основі. На передсезонні збори 1957 року поїхали аж до Китаю. Пам’ятаю, як всією командою розучували пісню «Сталін і Мао слухають нас», так, на всяк випадок. Невдовзі мені та іншим новачкам «Локомотива» надали квартири в одному домі. Всі ті роки під керівництвом Бориса Аркад’єва команда грала сильно і стабільно. Ми постійно були в п’ятірці, 57-го виграли Кубок СРСР, 59-го – срібні медалі, я забивав «свої» п’ять голів за сезон і постійно грав в основі.

– Тоді як виник варіант з київським «Динамо», начебто в «Локомотиві» у вас все було гаразд?

– В’ячеслав Дмитрович Соловйов, який як головний тренер очолив влітку 1959 року київське «Динамо» підійшов до мене восени на московському стадіоні «Динамо» і запропонував переїхати в Україну. Те ж саме запропонували і моєму партнеру Юрію Ковальову. Поки ми з ним були в післясезонному турне Болгарією, нашим дружинам в Києві виділили дві квартири. На цей раз Федерація футболу перепон не чинила. Мене тільки запитали, чому я йду з «Локомотива»? Я відповів, що моя дружина з України і я дуже люблю тещу. А Київ мені дуже сподобався, ще коли я грав за Львів і приїздив грати проти київського ОБО.

Тут подобалось геть усе, і я із задоволенням прийняв пропозицію грати в Києві. А квартири нам з Ковальовим дали на одному поверсі на нинішній вулиці Трьохсвятительській 9 із видом на Володимирську гірку. Квартиру в цьому ж домі надали і Соловйову. Коли Ковальов з особистих причин в кінці сезону повернувся до Москви, його квартиру отримав Валера Лобановський.

Він ще був одинаком і сонця в його квартирі було набагато більше, ніж у моїй. В мене була маленька дитина і Валерій негайно обмінявся зі мною. А квартиру, в якій жив Соловйов отримав Володя Щегольков. Згодом, коли Щегольков покращив свої житлові умови, в ній жив до кінця життя багаторічний адміністратор команди Рафаїл Фельдштейн. Ось такий «футбольний» будинок у нас був. Скажу, що в Києві нам з Ковальовим надали по машині – по «Москвичу-407». В Олега Макарова, приміром, була «Побєда».

– Що у вас не склалося в 1961 році?

– Я і досі не можу сказати, що ж в дійсності трапилось. Сезон 1960-го я відіграв, як на мене, добре. Ми багато забивали, більше всіх, і свою роботу я виконував вправно. Але в середині наступного сезону моя гра чомусь перестала влаштовувати Соловйова. Я прийшов до нього в готель «Театральний», куди він переїхав мешкати, і запитав його, що робити. Він намагався пристроїти мене до тренерського ремесла, але мені було лише 27 років! Мене викликав до себе Олег Олександрович Ошенков і 1962 року я трохи пограв за «Шахтар», який він очолював, в тому числі і в одній грі на Кубок СРСР, який того року команда здобула. А в «Шахтарі» мене достойно замінив Віталій Хмельницький. Слід зазначити, що Ошенков був більш жорсткий як людина і як тренер, ніж Севідов і Соловйов. На цьому я, по суті, з «великим» футболом закінчив, хоча ще два роки був корисним тернопільському «Авангарду», яким керував Тиберій Попович та Івано-Франківському «Спартаку», який очолював Олександр Щанов – обидва колишні київські динамівці.

– Як далі склалася ваша доля?

– Після футболу довелося непросто. Питання, де мешкати не було – звісно в Києві. Одна добра людина, перукар з готелю «Україна» Матвій підказав, що в мене є хист до цього ремесла. Дійсно – вийшло і я довго працював в салоні «Олеся» на Лесі Українки. Була своя велика клієнтура. Але перукар весь час має стояти, а у старих футболістів доволі часто проблеми з ногами. Ось ці та інші проблеми змусили мене перекваліфікуватися в чеканники. Човен на набережній Дніпра в Києві, матрос з червоногвардійцем у Севастополі – це моя чеканка! Кілька років мене залучували до інспектування матчів другої ліги національної першості. Диплом школи тренерів я маю, але, нажаль, ніколи його не застосовував. Клуб мене не забуває, певні стосунки з ним підтримую. Щоб не забути, тренуюсь перукарством на своїх друзях. Так у житті склалося, що я тренувався та грав під керівництвом великих тренерів Олександра Севідова, В’ячеслава Соловйова, Олега Ошенкова, які творили історію київського «Динамо», та і я був гравцем цієї великої команди. Це супроводжує мене все життя!

– Дивлячись на поважний вік, яке місце сьогодні у вашому житті посідає футбол?

– Я живу на вулиці Стадіонній, це вже про щось говорить (сміється). Після закінчення кар’єри багато грав за ветеранів «Динамо». Об’їздив увесь Радянський Союз, усю Україну. Років п’ять тому був у Москві та турнірі пам’яті Бещева. Звісно, вже не грав, але була нагода поспілкуватися із гравцями мого та наступних поколінь, знову зануритися у футбольну атмосферу. Нині через здоров’я я не дуже часто виходжу на вулицю. Дивлюсь футбол по телевізору, матчі «Динамо» майже не пропускаю. І інші теж (посміхається). Буває, посплю годину-другу, а потім усю ніч заснути не можу. Включаю телевізор і дивлюсь різні чемпіонати. Погано, що у Олега Блохіна не вийшло зробити з «Динамо» гарну команду. Я за нього переживав та підтримував. Тепер сподіваюся, що прийде новий амбітний тренер. Можливо, їм стане і Сергій Ребров, нині все у його руках.

– Сьогодні у вас визначна дата! Як плануєте святкувати ювілей, кого запросите на святкування?

– Хочу зібрати невеличку компанію, родичів, друзів. Усього 19 чоловік. Прийде донька, онучка і, звичайно, мої футбольні друзі. Андрій Біба, Володимир Мунтян, Володимир Трошкін та інші. Спілкування із ними є для мене найбільшою радістю.

Футбольний клуб «Динамо» (Київ) вітає Ігоря Івановича Зайцева з вісімдесятиріччям! Удачі і здоров’я вам, дорогий ювіляре, наснаги та довгих років щасливого життя!

Copyright © 2014 FC Dynamo Kyiv

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ