Новини

  • 12 квіт
  • 12:43
  • 1854 перегляда
друк

Руслан НЕЩЕРЕТ – вундеркінд із Мукачева

Голкіперу «Динамо» Руслану Нещерету всього 17 років, але він уже встиг побувати взимку на зборі разом з основною командою, де взяв участь у контрольному поєдинку, а також зміг зіграти в Юнацькій лізі УЄФА проти «Андерлехта» та «Ювентуса».

- Цієї зими ви вперше вирушили на збір разом з основною командою «Динамо», коли вам ще не виповнилося й 17 років. Як сприйняли цю новину?

- Після відпустки я збирався готуватися до сезону разом із командою «Динамо» U-19, а потім за день до початку зборів мені несподівано зателефонували та сказали приїхати до Києва. Звісно, попервах відчував невеликий шок. Але тренери основного складу пояснили, що дають мені шанс проявити себе, а я намагався зробити все можливе, щоб цей шанс використати. Що зіграло ключову роль у такому рішенні? Навіть не знаю, можливо, тренери слідкували за мною, бачили, що я проводив непогані матчі за збірну та «Динамо» U-19. Знаю, що під їхньою пильною увагою всі молоді гравці. Тренери роблять висновки та вирішують, хто саме поїде на збір.

- Чим саме відрізняються тренування з першою командою від занять воротарів у ДЮФШ «Динамо»?

- В академії акцент зроблено на навчання та підготовку, а в старших командах ти вже маєш усе вміти та знати. Навчати тебе не будуть, там вимагають чіткого виконання установки. Я вже був знайомий із тренером воротарів Михайлом Михайловим – не раз перетиналися на базі. На початку він сказав, що попервах у мене буде трохи менше навантаження, адже на той час я ще не повністю залікував травму. А потім уже було все добре. Михайлов досить суворий тренер, буває вимогливим, а буває й добрим.

- Чи відчували підтримку з боку більш досвідчених воротарів «Динамо»? Чи є між вами конкуренція?

- Думаю, що говорити про конкуренцію поки не варто. Усі мене підтримували: і Бойко, і Бущан, і Маханьков. Поки що ми більше дружимо, конкурувати з ними мені ще зарано (посміхається). Хлопці встигають усе робити швидше, вони вже воротарі топ-рівня. Я ж у перші дні втягувався, не міг спіймати ритму, лише поступово підтягувався до їхнього рівня.

- Що було найскладнішим та найбільш незвичним? Із якими труднощами довелося зіткнутися спочатку?

- Незвичним було те, що ми багато не бігали, було більше роботи на витривалість у воротах, достатньо стрибкових вправ тощо. А в «Динамо» U-19 зазвичай лише бігаємо протягом перших двох тижнів. У першій же команді вся робота проводиться з м’ячем. Звісно, цей досвід допоможе мені в майбутньому під час тренувань та ігор за юнацьку команду.

- Чим запам’ятався матч проти «Стяуа», у якому ви провели другий тайм? Розкажіть про момент із м’ячем, пропущеним на 94-й хвилині.

- Переживав лише перед грою, а коли вийшов на поле, хвилювання пройшло. Усе-таки матч тренувальний, а не офіційний. Суперник особливо по воротах не бив. Усі партнери чудово знають, що потрібно робити. Я мав лише спокійно котити м’яч у середину, і гравці там розбиралися, що до чого. У команді U-19 ми поки що так спокійно грати не можемо. Більше нічого особливого не пригадую, лише гол пропустив.

- Як відзначили на зборах свій 17-й день народження? Як вас привітала команда?

- Отримав масу позитивних емоцій та вражень. Уранці, перед сніданком, привітали тренери та партнери. А на тренуванні за традицією влаштували тунель для іменинника, через який я мав пройти та отримати від команди стусани (посміхається).

- Після першого збору з першою командою ви поїхали до Туреччини разом із «Динамо» U-19. Що сказали про вашу роботу та перспективу наставники першої команди? Чи розраховуватимуть на вас у майбутньому?

- Сказали, що я добре себе проявив, указали на помилки, які потрібно виправити, зараз працюю над ними. Узагалі, про це краще запитати в самих тренерів. У цілому, усе добре, хоча, звісно, міг би діяти ще краще, якби не припускався вже згаданих помилок. Наприклад, у моменті, коли пропустив м’яч, трохи не зрозумів, іти на вихід чи ні. Але тренери сказали, що все добре.

- Ви народилися 2002 року, але у фіналі ДЮФЛУ виступали за команду хлопців, на рік старших. Розкажіть про той досвід.

- Коли в дитячій школі я мав грати за команду «Динамо» U-13, у групі U-14 випав один воротар, і Олег Венглинський перевів мене в старшу групу. З того моменту я й почав постійно грати разом зі старшими й за команду 2002 року народження майже не виступав. Мабуть, тренерів моя гра влаштовувала, тож я там так і залишився. Звісно, у U-14 швидкості трохи вищі, але це відчувається не настільки, як, наприклад, у U-19. У юнацькій же першості команди вже грають, можна сказати, у дорослий футбол, та й гравці на рік-два старші.

- Це теж корисно для молодих хлопців щодо професійного зростання?

- Звісно. Не даремно вже зараз до тренувань та ігор за юнацький склад залучаються футболісти 2002 року народження, які лише цього літа випускаються з клубної академії. А скоро почнуть потроху приєднуватися й хлопці 2003 року народження. Для нас навіть тренування разом із дублем – це великий плюс, а з першою командою – просто фантастика! Раніше про таке можна було лише мріяти.

- Ви також одночасно виступали за збірні України U-16 і U-17. Чи не важко переключатися?

- За U-17 я особливо не грав, там на воротах стояв хлопець із «Шахтаря». Мене теж викликали, але виступав я більше за команду 2002 року народження. Тому переключатися та концентруватися було зовсім неважко.

- За підсумками турнірів ви часто отримуєте індивідуальні нагороди найкращому воротарю. Яка з них для вас найбільш цінна та пам’ятна?

- Вони всі однаково для мене важливі. Виділю хіба що приз, який я отримав за підсумками турніру імені Віктора Баннікова минулого літа. Тоді відбив три пенальті поспіль. Узагалі, не сказав би, що турніри були особливо серйозні чи важливі для нас.

- Минулого року на Турнірі розвитку УЄФА у Фінляндії ви теж відбили три післяматчевих пенальті з чотирьох. Це ваша «фішка»?

- Нічого особливого, просто на гравця, який виконує пенальті, потрібно трохи морально та психологічно натиснути перед ударом: кинути йому м’яч чи постійно дивитися прямо в очі, адже іноді вони підходять до позначки трохи переляканими. Спокійно стояти, нікуди не рухатися. Зазвичай я стою до кінця. Словом, способів є багато, є і свої секрети, які не буду розкривати.

- Що відчуваєте, коли вам б’ють із 11-метрової позначки?

- У такі моменти почуваєш велику відповідальність, адже граєш за всю команду. Ну, і не менш важливе значення має удача.

- У першій частині сезону ви грали не так багато. Мабуть, найважливішим для вас був матч на виїзді проти «Андерлехта»? Чи вдома проти «Ювентуса»?

- Гра з «Андерлехтом» надала впевненості в собі, відчуття того, що наставники вірять у мене після травми. Адже на той момент я зіграв усього лише два поєдинки, і тренери відразу поставили мене на матч із «Андерлехтом». Це було неочікувано, якщо чесно. Коли ми їхали до Брюсселя, я думав, що у воротах стоятиме Кучерук, а коли в аеропорту його не побачив, подумав: «Хто ж буде грати?» З’явилася здогадка, що це можу бути я, тоді вже почав морально готуватися. Що стосується матчу з «Ювентусом», ви бачили: хлопці старалися та віддавалися на полі, а в мене роботи так і не було. Щоправда, не можу сказати, що я засмутився через це (посміхається). Звісно, почувався вже більш упевнено.

- Скільки часу вам зазвичай потрібно, щоб підготуватися до матчу?

- За день-два до матчу починаю подумки уявляти гру, прокручую в голові моменти, які можуть виникнути на полі. Ось і все. Телефон не вимикаю, із соціуму повністю не вилучаюся.

- «Динамо» U-19 – серед лідерів першості України. Чого очікуєте від другої частини сезону?

- Перед нами поставлене завдання бути першими. Намагатимемося це зробити, інших цілей просто немає. Потрібно перемагати в кожному матчі, бажано не пропускати.

- З яких топ-воротарів світу берете приклад? На кого рівняєтеся?

- Подобається, як Ян Облак грає в рамці, на лінії він просто незрівнянний. Марк тер Штеген – теж відмінний воротар. Однозначно – голкіпер «Манчестер Сіті» Едерсон. Мені подобається його гра ногами. Насправді, прикладів для наслідування вистачає як у Європі, так і в «Динамо».

- Ви зі спортивної родини? Чим займаються ваші батьки?

- Ні, зі звичайної: тато – військовий у відставці, мама просто працює. Хіба що дідусь займався спортом, але не футболом, а біатлоном, і не професійно, а для себе. Я ж просто з дитинства полюбив м’яч, постійно бігав із ним скільки себе пам’ятаю.

- Хто з тренерів обрав для вас воротарську позицію? Ви з дитинства хотіли грати у воротах?

- Спочатку я, здається, був чи то захисником, чи то нападником, а потім мені стало ліньки бігати – і я попросив стати у ворота. Тоді мені було років вісім, ще до переходу до динамівської футбольної школи. Спробував – сподобалося. Так я там і залишився.

- А коли і за яких обставин потрапили до динамівської ДЮФШ?

- Мені було 12 років, наша родина з Мукачевого. Мамі зателефонували й запросили приїхати на перегляд. Ми приїхали у квітні, і нас попросили ще раз приїхати в червні в літній табір. Там мене ще раз подивилися й сказали, що беруть. Мабуть, хтось помітив мене на якихось змаганнях.

- Чи батьки відразу погодилися відпускати вас до Києва в такому юному віці?

- Насправді, запрошували, ще коли мені було 10 років, але тоді батьки сказали, що це зарано. А через два роки вже дозволили – і я почав жити на базі на Нивках. І жодного разу про це не пошкодував. Сподіваюся, попереду – ще краще.

Світлана Полякова

Матеріал клубного журналу №01 (102), січень-березень 2019
 
Придбати журнал можна в офіційному Фан-магазині, Інтернет-магазині ФК «Динамо», касах стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського, кіосках «Союздрук», у приватних розповсюджувачів, а також в електронному форматі в бібліотеці PressPoint.

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ