Новини

  • 05 aug
  • 12:00
  • 1614 перегляда
друк

Олег ЛУЖНИЙ: «Збирався у «Ліверпуль», але не зміг відмовити Лобановському»

Вмовити Олега Романовича на інтерв’ю – нелегко. «Я вже все розповів раніше. Що нового ви хочете почути?» Але наполегливість приносить результат.

«Я народився з таким характером»

– Останніми роками у Вічність відійшли кілька легендарних «динамівців» – Баль, Белькевич, Гусін, Чанов. З ким у вас були найтепліші стосунки?

– З усіма, по суті. З Балем ми дружили віддавна. З Белькевичем і Гусіним грали разом. Чанова я застав у «Динамо», ще коли пацаном приїхав до Києва наприкінці 80-х.

– Вболівальники досі ставлять сучасним футболістам за приклад вашу самовіддачу і працездатність. Від кого ви успадкували свій характер?

– Цей аспект неможливо навчити чи натренувати. Це має передатися із молоком матері. Я таким народився. Характер мені дістався і від матері, і від батька. Звик: якщо роблю щось – віддаюся на 100 відсотків.

– Ви народилися у Львові, але першою дорослою командою стало луцьке «Торпедо». Як опинилися на Волині?

– У ті часи за команди Другої ліги мали грати два молоді футболісти в домашньому матчі і один – у виїзному. Ця програма була просто супер. Вона давала можливість юнакам зарекомендувати себе. Нас, вихованців інтернату, розібрали тоді у Рівне, Хмельницький, Чернівці, Луцьк. Хто хотів працювати – той зарекомендував себе і пішов далі. А дехто прагнув грати у футбол і гуляти. Так не буває. У той період потрібно концентруватися лише на футболі.

– У молодості Віталій Кварцяний був таким же жорстким, як зараз?

– На футбольному полі Кварцяний – один, за його межами – зовсім інший, добрий. Кварцяний-тренер і Кварцяний-людина – абсолютно різні. Він – максималіст. Якщо ти вийшов на поле, то повинен грати у футбол, віддаватися повністю і виконувати, як він каже, підкати головою. Може побіжу, може не побіжу, може зроблю підкат, може не зроблю, бо поле погане – з такою людиною одразу можна попрощатися. Я вважаю, що у Кварцяного підхід – правильний. Те, що переборщує, обзиває, кричить – інша справа.

– У своїй автобіографічній книзі Кварцяний пригадує, що ви полюбляли грати в карти. Які суми стояли на кону?

– Та якими могли бути суми – ми заробляли копійки. Просто вечорами грали собі на дозвіллі – не будемо ж цілими днями книжки читати чи фільми дивитися. Правильно? Молоді пацани, хотілося розслабитися інколи.

– Хто мав найбільший вплив на формування вас, як футболіста? Приміром, Мирон Маркевич згадував, з яким ентузіазмом ви тренувалися разом із ветераном «Карпат» Степаном Юрчишиним…

– Юрчишину не потрібно було тренуватися. Але я увесь час морочив голову: пішли, пограємо. І він, з поваги до мого бажання, допомагав мені, підказував, як приймати м’яч, як бити. Я йому за це досі дуже вдячний. Звісно, сформувався я і завдяки Кварцяному, а також Маркевичу, який мене взяв у «Торпедо».

– Володимир Безуб’як зі слів Ярослава Луцишина розповідав, що у спортінтернаті ви застосували проти одного зі своїх партнерів фізичний прийом.

– Це неправда. Такого моменту я не пам’ятаю.

«У Туреччині побили наш автобус»

– Як відбувся ваш перехід у київське «Динамо» наприкінці 80-х?

– У Львові ми приймали «Ростсільмаш». За них виступав Олег Матвєєв, на якого приїхав подивитися Михайло Коман. Я той матч відіграв добре і Коману сподобався. Він підійшов до Лобановського: «У Львові є такий Лужний». Валерій Васильович дуже довіряв Коману, і відповів: «Давай». У «Карпати» зателефонував Вєрємєєв і розповів про інтерес до моєї персони. А я тоді якраз збирався переходити в одеський «Чорноморець». Почувши про «Динамо», трохи злякався. Але мама мені сказала: «Якщо хочеш грати у великий футбол – то ризикуй. Київ – це Київ. Якщо ж не впевнений у своїх силах – не йди».

У «Динамо» тоді грала практично вся збірна СРСР, тому я не сподівався на таку довіру від Лобановського. З першого матчу він мене поставив в основний склад. Це стало для мене приємним шоком. Я старався з усіх сил, щоб виправдати його довіру.

– Ви встигли зіграти 8 матчів за збірну СРСР. Який із них найбільш пам’ятний?

– Це 8 лише офіційних. Разом із товариськими назбирається 14. Мені тоді було 20 років, тож кожен матч у футболці збірної ставав особливим. Запам’яталося, як грали у Туреччині. Це був жах! Матч запланований на сьому вечора. Ми прокидаємося о 9 ранку, а там вже стоїть неймовірний гул. «Що таке?» – «Та це стадіон забитий вболівальниками». Уявляєте, що відбувалося під час матчу? А потім наш автобус побили, бо ми перемогли 1:0. Виграли у турків і вдома, у Сімферополі. Ця перемога вивела нас на чемпіонат світу в Італію. Ось два матчі, які я б виділив.

– Перед останнім пришестям Лобановського «Динамо» очолювали Пузач, Фоменко, Онищенко, Сабо, Павлов. З ким із цих тренерів вам було найкомфортніше?

– З Фоменком. Жорсткий і вимогливий? Та нормальний він тренер. Якраз такий, як має бути. Знав, коли жорстко застосувати дисципліну, а коли навпаки – пошкодувати. Усе робив правильно.

– Потім у клуб повернувся Лобановський. Чи була особлива розмова віч-на-віч?

– Його прихід співпав із часом, коли мене запрошували в «Ліверпуль». Зимові збори. Лобановський пропонує: «Поїхали з нами. Підготуєшся, а потім поїдеш». Я вирушив із «Динамо» на двотижневі збори. Телефонують із «Ліверпуля»: «Ти де?» Лобановський радить: «Почекай. Я бачу, ти ще неготовий». Через два дні Валерій Васильович запрошує до себе. «Розумієш, – каже мені. – Я тільки прийшов у команду, ще добре не знаю гравців. Ти мені мусиш допомогти». Я не зміг відмовити. Якщо б Лобановський не знав, чим я дихаю, то такого б не пропонував. Як нормальна людина, я відчував до нього вдячність за те, що він колись запросив у «Динамо» і зробив з мене футболіста.

– До кого з одноклубників у вас, як капітана, виникало найбільше претензій?

– Я завжди вважав так: якщо ти виходиш на поле, то повинен віддаватися повністю; добігати; не тягнути на себе ковдру, якщо можна віддати пас, щоб людина забила в порожні ворота. Якщо я мав претензії – то тільки по ділу. Просто так ні до кого не присікувався.

– Артем Яшкін, який вас нещодавно зустрів, спершу хотів звернутися по батькові – з великої поваги…

– (Усміхається) Самому про себе говорити не личить. А от коли люди висловлюють свій погляд збоку – це правда. Якщо Яшкін розповідає, отже так і є.

– Ваш найпам’ятніший матч у Лізі чемпіонів?

– Багато є хороших спогадів. Але хотів би виділити наш матч із «Спартаком» у 1994-му, коли ми програвали 0:2, але забили три у відповідь і перемогли. Пригадується також кваліфікація проти празької «Спарти» – вдома поступилися 0:1, але виграли у Чехії в серії пенальті.

– Проти кого з зірок світового футболу вам було найважче?

– Мікаель Лаудруп. Нестандартний гравець із двома робочими ногами. Гіггз та Овермарс – дуже швидкі. Проти цих трьох гравців потрібно було підбирати спеціальну тактику.

– Ви тричі мали шанс поїхати зі збірною України на чемпіонати світу та Європи, але щоразу зупинялися у стикових дуелях. Коли розчарування було найбільшим – у 1997, 1999 чи 2001?

– У 1990-му, коли я не поїхав на чемпіонат світу в Італію (Сміється).

– Епічний матч Росія – Україна у «Лужниках». «Бей, Хохлов, спасай Россию» – заголовок у «Советском спорте». Чи стикалися ви тоді з іншими прикладами зверхнього ставлення «старших братів»?

– Постійно. Був такий Кубок Співдружності, який «Динамо» вигравало тричі поспіль. Пам’ятаю, нагороджують нас пластиковими медалями, які ще в Радянському Союзі придумали. Їх можна одразу викидати. У нормальних країнах нагорода – то дійсно вартісна річ, яку бережеш. А то таке вручили, яке нікому не потрібне.

На церемонії нагородження виступає Колосков, червоний від злості, і каже: «Лучшей команде на турнире, занявшей второе место. «Спартак» Москва!» Ми так реготали на тому нагородженні, що ви собі навіть не можете уявити. Я такого в житті не чув, щоб найкраща команда посіла друге місце.

– Серед росіян була версія, начебто Філімонов пропустив від Шевченка спеціально. Мовляв, на це вказує ще й той факт, що незабаром голкіпер перейшов у київське «Динамо»…

– Та це якась клоунада! Оця всяка всячина від того, що вони шукають проблему у всіх, тільки не в собі. При чому тут Філімонов? Він що – робот і не може помилитися? Вони не беруть до уваги те, що погано грали. Так само і в політиці – Росія завжди шукає проблему в інших. Та подивіться, як ви самі живете.

«Венгер і Лобановський – два різні тренери»

– Ви збиралися перейти у «Ньюкасл», але опинилися в «Арсеналі». Це була пропозиція, від якої не відмовляються?

– Пропозиція – пропозицією. Просто «Арсенал» і «Ньюкасл» – команди різного класу.

– Що вас здивувало в організації роботи і тренувань, коли ви після Лобановського прийшли до Венгера?

– Наведу один приклад, щоб ви розуміли. В «Арсенала» тренувальні збори – через три місяці: у травні закінчили сезон, у серпні їдемо готуватися. Ще поки попередній чемпіонат не завершився, адміністратор клубу вже бронює готель, перевіряє там кожен номер. Наприклад, щодо того, куди виходять вікна – на вулицю чи у двір. Якщо на вулицю – такий варіант неприйнятний.

Летиш на виїзний матч Ліги чемпіонів. Тобі дають меню, де ти обираєш, що будеш їсти, коли летітимеш назад. Хочеш, наприклад, рис із рибою, чи якісь салати – будь ласка! Меню робилося під кожного гравця. Ось це був рівень організації роботи! Все продумано до дрібниць. Нам залишалося лише грати і перемагати.

– Чи побачили ви щось спільне між Венгером і Лобановським?

– Дві різні школи, два різні тренери, дві різні людини. У Лобановського – дисципліна, фізичне навантаження, знання психології – як знайти підхід до наших футболістів. У Венгера ж усе базувалося на довірі. Перш, ніж купити гравця в «Арсенал», вони дізнавалися і перевіряли, що він думає і чим дихає, який у побуті і в колективі. Для них важливі не лише ігрові якості, а й людські. Мені розповідали про одного форварда, якого думали купити в «Арсенал», але відмовилися: «Він може напитися, погуляти. У нас таке не проходить».

– Лондон – багатомільйонний «мурашник». До чого вам найважче було звикнути?

– Та взагалі ні до чого. Хіба що спочатку важко було звикнути до гри «Арсенала» – чотири захисники в лінію.

– З ким із колишніх «канонірів» досі на зв’язку?

– Іноді зідзвонюємося з Люнгбергом. Контактую також із Гріманді, Вієйра.

«Люблю кататися на лижах»

– Колись ви дали інтерв’ю «Футбол 24», де жорстко висловилися щодо українців, які їдуть грати за російські клуби…

– Це не було жорстко. Я висловився, як нормальна людина. Крім Росії є ще мільйон різних держав, де можна виступати. Мені байдуже до їх проблем. Просто вони такими вчинками показують, що в них у серці. Показують свою душу – чим дихають всередині.

Наші патріоти стоять і перекривають потяги, щоб вугілля звідти не возили. А футболісти їдуть туди заробляти гроші – таке в них нутро, значить. Все дуже просто.

– У вас дві доньки. Чи потішили вже онуками?

– У них немає проблем з тим, щоб вийти заміж. Але спершу потрібно стати на ноги – закінчити університет, знайти роботу, а вже потім можна створювати сім’ю. Доньки виросли у Британії – там зовсім інший менталітет.

– Що, крім футболу, приносить вам задоволення?

– У театр ходимо, граємо в теніс. А ще люблю кататися на лижах.

– Микола Павлов нам зізнався, що він – людина сентиментальна, переглядає лише драми і мелодрами…

– Мені також дуже подобаються ці жанри кіно. Повністю солідарний із Миколою Петровичем.

Олег Бабій, «Футбол 24» (лютий 2017 року)

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ