Новини

  • 24 квіт
  • 12:44
  • 647 переглядів
друк

Маріс Верпаковскіс: «Робота тренера мене не приваблювала, тому вирішив стати функціонером»

У другій частині інтерв'ю для офіційного сайту «Динамо» (Київ) колишній нападник «біло-синіх» Маріс Верпаковскіс згадав виступи за збірну Латвії, в тому числі у фінальній частині Євро-2004, а також розповів, чим займається після завершення ігрової кар'єри.

Перша частина інтерв'ю

- На твоєму рахунку 104 матчі за збірну Латвії. Чи є у когось із твоїх співвітчизників більше поєдинків за національну команду?

- У цьому плані ніхто не може зрівнятися з Віталієм Астаф'євим (165 матчів за збірну. – Прим.). Здається, він входить до топ-трійки футболістів у світі за цим показником. Він як почав виступати з 1992-го, і протягом 18-ти років захищав кольори збірної. В принципі, у нас був доволі стабільний склад, і у шести-семи хлопців, у тому числі у мене, більше сотні матчів за національну команду. Я же лідирую за кількістю забитих м'ячів – у мене їх 29, і ніхто в найближчій перспективі цей показник не перевершить.

- Ти став автором першого й поки єдиного гола збірної Латвії в фінальних турнірах чемпіонату Європи. Після цього, напевно, ти був національним героєм у своїй країні?

- В принципі, вся наша збірна тоді заслужила на слова похвали, тому що ми досягли фактично неможливого й пробилися на чемпіонат Європи. Зрозуміло, що більше за інших я був на виду, оскільки й у відборі забивав, у тому числі вирішальні м'ячі, і у фінальній частині відзначився. Але легендами для латвійського футболу можна назвати всіх хлопців, які виступали в тій команді. Напевно, саме після 2004 року футбол у Латвії випередив хокей та баскетбол, вийшовши на перше місце за популярністю серед уболівальників.

- Нічия з Німеччиною (0:0) була як перемога?

- Хоч ми тоді й раділи цьому результату з німцями, але у мене, пам'ятаю, були змішані почуття. За півроку, які я вже виступав за «Динамо», в мені виховався дух переможця, бажання грати на перемогу, незалежно від того, хто тобі протистоїть. Тому після матчу з Німеччиною я прокручував у голові моменти – і як суддя пенальті не дав у ворота суперника, і як сам не реалізував хорошу можливість – розуміючи при цьому, що цілком могли розраховувати на повноцінні три очки та продовження боротьби за вихід із групи. Але хлопці були раді, тренер був задоволений – дійсно, досягти в поєдинку з Німеччиною, у складі якої виступали всі зірки, такого результату дорогого вартує.

- Якщо говорити об'єктивно, чи могла розраховувати Латвія на щось більше в тому фінальному турнірі?

- Незважаючи на склад групи, думаю, що за вдалого збігу обставин цілком могли виходити з групи. Про матч із німцями я вже сказав, у поєдинку першого туру з чехами ми вели в рахунку до 78-ї хвилини, але в підсумку поступилися. Але, в будь-якому випадку, виступ у Португалії став великою подією для всієї Латвії та великим досвідом для кожного нашого футболіста.

- Скажи чесно, після чемпіонату Європи були пропозиції від клубів із топ-чемпіонатів?

- Були. Причому, до мене приходили агенти навіть по ходу самого чемпіонату Європи, цікавилися моїм бажанням перейти до іншого клубу. Але я тільки півроку провів у «Динамо», добре почувався в Києві, тому казав усім, що сам нічого вирішувати не буду й нехай спілкуються безпосередньо з динамівським керівництвом. А чи звертався хтось у підсумку до Ігоря Михайловича з конкретною пропозицією, напевно, треба питати у нього самого.

- У 2014 році ти повернувся з Греції на батьківщину, де став президентом ФК «Лієпая», при цьому й на поле продовжував виходити. Тренерська робота вже тоді не приваблювала тебе?

- Я відразу вирішив, що тренером не буду, мене це не цікавить. Ще граючи у футбол, думав, що в подальшому буду займатися агентською діяльністю. Я порахував, що тренеру з Латвії пробитися в Європу доволі складно. Для цього треба або мати велике ім'я за підсумками ігрової кар'єри, як, наприклад, Андрій Шевченко або Сергій Ребров, або досягти великих результатів вже в якості тренера, як у Олександра Старкова, який вивів маленьку збірну до фінальної частини Євро-2004, після чого поїхав до московського «Спартака». У мене не було ні того, ні іншого, тому я не бачив жодних перспектив у тренерстві.

А потім надійшла пропозиція відродити клуб, і робота функціонера зацікавила мене, тому прийняв виклик. Для цього довелося завершити кар'єру трохи раніше, оскільки відчував, що рік-два ще можу пограти, але мені цікаво було повністю зануритися в нову для мене діяльність, і я вирішив не втрачати таку можливість.

- Ти закінчив курси УЄФА для колишніх футболістів, які не стали тренерами, але хочуть залишатися у футболі на адміністративних посадах. Чим вони корисні й що вони дали конкретно тобі?

- Дуже радий, що вдалося їх закінчити. Не можу сказати, що дворічний курс дався мені легко, але я довів справу до кінця й отримав корисні знання. Також вдалося познайомитися з багатьма хлопцями з різних європейських, з якими проходив разом навчання, в тому числі доволі відомими у світовому футболі, і зараз у будь-який момент можу зателефонувати та проконсультуватися з будь-якого питання.

- Тебе можна назвати людиною світу, оскільки виступав в Україні, Хорватії, Іспанії, Греції, Азербайджані. Де тобі було найкомфортніше в побутовому плані?

- Мені пощастило грати в командах, які базуються в хороших містах. Я всюди почувався доволі комфортно, напевно, крім Азербайджану, і завжди з радістю повертаюся. А в Київ я просто закохався – і країну загалом, і місто, і український народ. Насправді, дуже сумую досі за часом, проведеним у «Динамо».

- Свого часу, коли мова заходила про стиль одягу, ти казав, що «ненавидиш, коли доводиться одягати штани або туфлі». З віком, з огляду на нову посаду та статус, це відчуття змінилося?

- Не знаю, на жаль чи на щастя, але не змінилося (сміється). Я до цього часу є депутатом у міській Думі Лієпаї, свого часу був президентом федерації, у клубі я генеральний директор. Звичайно, за першої-ліпшої можливості намагаюся уникнути офіційного стилю, але якщо без цього ніяк, то доводиться одягати діловий костюм, звичайно.

- У вас із батьком єдина пара в Латвії, в якій обидва грали за національну збірну. У тебе також підростає син, якому вже 7 років. Мрієш, що він також у майбутньому продовжить футбольну династію?

- Хоч він і ходить зараз до футбольної школи, але, як на мене, професійним футболістом не стане. У нього немає особливого бажання грати м'ячем, як було, наприклад, у мене в дитинстві. У нього дуже багато інших інтересів, тому я не наполягаю, щоб він обов'язково грав у футбол. Щоправда, записатися до школи він сам захотів, зрозумівши, мабуть, ким був його тато, і зараз відвідує тренування три рази на тиждень. На скільки його вистачить – подивимося. Дай Боже, добре навчатиметься, виросте, отримає освіту, а далі вже сам обере свій життєвий шлях.

- Яка ситуація з коронавірусом у Латвії? Чи багато заражених у вас, чи давно введено карантин?

- У нас надзвичайна ситуація по країні введена з 12 березня. Хворих, слава Богу, не так багато – близько шести сотень, а от тяжкохворих людей п'ять-шість та близько сорока середньої тяжкості. Поширення вірусу вдалося вчасно зупинити, хоча жорсткий карантин не запроваджували. Люди намагаються спілкуватися на відстані двох метрів, рекомендовано не збиратися великими компаніями, а ті, у кого є можливість, працюють з дому. Футболісти також тренуються індивідуально по домах. Сподіваємося, що чемпіонат Латвії, старт якого було відкладено через карантин, все ж таки розпочнеться наприкінці травня.

Юрій Вишневський

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ