Новини

  • 06 квіт
  • 12:33
  • 413 перегляда
друк

Василь Кардаш: «Коли воротар Суслов ішов бити пенальті, я думав: «Ну й сміливець»! (Друга частина інтерв'ю)

Півзахисник «Динамо» та збірної України 90-х – про Лобановського, колектив і власні виступи у футболі.

ропонуємо до вашої уваги другу частину інтерв'ю з Василем Кардашем.

Перша частина інтерв'ю

– Ще коли грав за «Маккабі», мене викликали в молодіжну збірну України. Там мені сказали, що зі мною хоче поговорити президент «Динамо» Григорій Суркіс. Був розпал чемпіонату, десь листопад, я дав попередню згоду, але попередив, що мій контракт належить ізраїльтянам. Динамівці спробували домовитися про мій перехід, узимку вже кликали мене на збори, але головним тренером у команді був уже не Сабо, а Онищенко. Він почав залучати молодь із динамівської академії, і я зрозумів, що я там трішки не в тему. Після перших зборів Володимир Іванович пояснив цю ситуацію, що бачить інших гравців.

Кликали в «Спартак». Це було наприкінці групового турніру Ліги чемпіонів 1994/95. Потренувався з ними, але на закордонний збір мене не взяли – пояснили, що туди їдуть ті, хто заявлений на єврокубки. Сказали, щоб я їхав додому й чекав їхнього рішення. Але в мене були й інші варіанти, тому чекати я не став. Єдине, що залишив собі на згадку від московського манежу - травму руки…

Далі була розмова з віце-президентом «Дніпра» Ошемковим, але з «Чорноморця» подзвонив особисто головний тренер Буряк. Зрозумійте правильно, я з повагою поставився до всіх пропозицій, але коли зателефонував Леонід Йосипович – я, як футболіст, сприйняв це так, що до мене великий інтерес. У мене всі питання відпали, окрім одного: я зізнався йому, що в мене гіпс. Він каже: «А що таке?» – «На руці гіпс, перелом». – «Ну ти ж у футбол не руками граєш? Так що приїжджай».                 

– У «Чорноморці» підібрався чудовий ігровий ансамбль, і не бракувало атакувальних гравців – Гусейнов, Співак, Мусолітін, Єремєєв, Мочуляк, Романчук, Парахневич, Козакевич, пізніше повернувся сам Бєланов… Яке місце серед них вам знайшов Леонід Буряк?

– Дійсно, що не ланка – одні зірки! Суслов у воротах, Парфенов, Сак, Букель у захисті, Зотов із Горшковим у середині поля – я можу весь склад згадати! Все – люди з іменами! Я грав під нападниками – спочатку, поки втягнувся, на замінах, згодом – і в стартовому складі. Нав’язали конкуренцію «Динамо», зібрали трішки медалей. Команда у нас була яскрава – хороша взаємодія гравців, досить швидка гра, злагоджена робота з м’ячем.

– Одеса, після Львова та Хайфи, подобалася?

– Ви знаєте, весь час я думав, що краще Львова міста не буває. Поки не переїхав у приморську Одесу…

– Столиця гумору накладала свій відбиток на футбольній команді?

– Безперечно. Нерідко бувало, їдемо на відповідальний матч, і раптом хтось із гравців бере й розповідає анекдот. Раз – і атмосфера розрядилася…

– Але ж які часи були!.. Згадати інцидент, коли захисника «Чорноморця» й молодіжної збірної України Парфенова невідомі викрали, силоміць заливши горілкою й викинувши із власної машини…

– Так, пам’ятаю той інцидент. Нас уже вишикували перед тренуванням, а лікар підходить до Буряка й повідомляє, що Діми нема. Подзвонили додому – там кажуть, що він виїхав на тренування. Всіх обдзвонили, підняли на ноги. Коли стало відомо, що сталося, то Бог з нею, з машиною, головне, що Парфенов живий залишився.

Але, до речі, це єдиний подібний інцидент 90-х, коли бандитизм зачіпав футболістів – принаймні, з того, що я знаю й пам’ятаю. Та й то, думаю, Діма постраждав не через гру, а ціллю «нальотчиків» була тільки машина. Може, якщо б вони знали, з ким зв’язалися, то, можливо, одумалися б.

– На той час Олег Суслов вигравав конкуренцію в Шовковського, Тяпушкіна, Воробйова та всіх інших претендентів на пост №1 в Україні. Чим він брав?

– Олег – чудовий голкіпер. Кажуть, завдання воротаря – «свої» м’ячі брати, а він із дев’яток витягав! Навіть не пригадую у нього якихось «пінок», це справді той випадок, коли воротар – півкоманди.

– При цьому Суслов навіть пенальті брався бити. Не кричали вслід: «Куди поліз»?

– Пригадую цей момент. Навпаки, я думав – ну й сміливець! Десять польових гравців не підходять до позначки, а Олег іде до м’яча через все поле! Його холоднокровності позаздрили б у той момент найбільш результативні пенальтисти! Суслов сам не один 11-метровий парирував, тому, напевно, чітко розумів, що він робить.

– Тімерлан Гусейнов увійшов в історію як перший «сотник» незалежного футболу України. А здавалося б, бували форварди швидші, технічніші, але – саме він.

– То був час розквіту Гусейнова. Так, у інших його колег були свої переваги, але Тімерлан також мав чудові якості. Дуже сильно грав головою, був нападником карного майданчика в повному значенні цього поняття. Дійсно, обіграти кількох суперників чи пройти пів поля з м’ячем – це не його типовий гол. Але замкнути флангову подачу, поборотися, випередити – це все він чудово вмів. Наполегливість, заведеність, несприйняття поразок – він на полі нікому спуску не давав. Це й дозволило йому, напевно, забити 100 м’ячів раніше, ніж інші – дуже імениті форварди.

– Час від часу до вас, молодих, «Чорноморець» «підсаджував» таких вікових легенд, як Чередник, Литовченко чи Бєланов. Це було реальне підсилення чи десь трішки «імідж-проект»?

– Звичайно, ці досвідчені гравці приходили в такий період своєї кар’єри, коли мали менше практики в своїх закордонних клубах. Але самою своєю присутністю ці легенди додавали нам впевненості, і хоча, напевно, весь сезон як довгу дистанцію їм було б важко витримати, в окремих матчах (часто найбільш відповідальних) вони були козирями «Чорноморця».

Дивлячись на головного тренера «Чорноморця» Леоніда Буряка, думав, що його хоч зараз у Вищу лігу заявляй

– Леонід Буряк – легенда «Чорноморця» та «Динамо». У тренерській роботі він був послідовником більше одеської чи київської школи?

– Леонід Йосипович – це, до речі, один із тих легендарних гравців, на яких я сам орієнтувався в своїй грі. Вдячний йому за те, що повірив у мене й дав можливість розкритися в «Чорноморці». Пригадую спільну роботу тільки з теплотою.

Щодо методів його роботи, було багато від Лобановського, звичайно, але мав і багато свого. Ми ж знали про його закордонний – в тому числі, тренерський досвід. У нас у колективі було багато молоді, і нам дуже імпонувало, що головний тренер з нами біжить кроси, бере участь у заняттях, а якщо це якісь «розвантажувальні» дні – то міг з нами й у футбол пограти.

Пам’ятаю, як Леонід Йосипович став побити по воротах і показав свою майстерність – якщо казав, що ліву дев’ятку б’є, м’яч летів рівно туди. І всі удари – точні, сильні, акцентовані! Леонід Буряк не лише очолював процес, а й був всередині процесу – надалі я побачив, що не всі тренери беруть настільки безпосередню участь у тренуванні. Мабуть, тому Леонід Йосипович тримав себе в формі – нам здавалося, що на той час його можна було спокійно заявляти і він у Вищій лізі не загубився б. Навіть у тій чудовій команді, яку він із Григорієм Бібергалом зібрав.

– Навесні 1996 року ви дебютували в національній збірній України. Так, була вже «молодіжка», єврокубки, але все ж які ваші відчуття?

– Відчуття, що ти збірник, відразу додавало сили. Рівень молодіжної та національної збірних – це небо й земля, друга на кілька сходинок вища в усіх аспектах: і швидкості, і атмосфери, і ажіотажу. Мій перший матч – нічия 2:2 в Кишиневі з Молдовою, а потім ми грали в Стамбулі з Туреччиною, яка відправлялася на Євро-96, поступилися 2:3. Йожеф Сабо нам говорив, щоб ми не нітилися, а грали в той футбол, в який ми вміємо. Можливо, саме тому зіграли результативно, і хай це були товариські матчі – але досвід неоціненний.

– Саме тоді надійшло третє запрошення з «Динамо»?

– Думаю, на той час я вже своєю грою довів, що можу претендувати на стартовий склад. Приїхав у «Динамо» вже як досвідчений гравець, а не молодий-перспективний.

– Складний був період – поразки від «Рапіда» та «Ксамакса» в єврокубках, виліт від вінницької «Ниви» в кубку…

– Коли результату нема – дуже важко психологічно. Кожен відчуває свою вину, втрачається впевненість, напевно, нашим порятунком став прихід Лобановського.

– Коли вперше заговорили про повернення Валерія Васильовича?

– Весь час ці чутки були. Ми знали, що якісь розмови ведуться. Але коли вже на тренуванні в якості спостерігача з’явився Анатолій Пузач, ми почали розуміти, що цього разу є такий шанс. Анатолій Кирилович сам у процесі не брав участі, але спостерігав зі сторони. Я особисто це сприйняв так, що тепер і Валерій Васильович повернеться.

– Але спершу Лобановський значних змін не зробив?

– Зовсім ні. Він сказав: «Будемо працювати». Попередив, що очікується важка робота. Сказав, що вірить у нас. Валерій Васильович – це людина, яка все відчувала до найменших дрібниць. Бувало, що викликав: «Що в тебе, як родина, як батьки? Бо я помічаю, що щось не те. Ти трішки втратив концентрацію на футболі». І він завжди був правим: він бачив те, що інші не бачили. В цьому Лобановський був феноменом.

Зідан ще готувався віддати пас, а вже бачив, як розвиватиметься атака

– Але ж люди в Лобановського були ті ж самі, проте команда почала грати в Лізі чемпіонів, обігрувати «Барсу», «Реал», «Арсенал»…

– Повторюся, вся справа у впевненості. Лобановський вселив у нас віру в себе. «Динамо» й до його повернення мало найкращих гравців України, але саме він зумів повернути команді стабільність. Валерій Васильович нам пізніше зізнався: «Ви з «Баррі Тауном» теж грали не найкраще, але я побачив, що ви починаєте своєю важкою працею реалізовувати свій потенціал». Тренування справді були важкі, не всі витримували, але це давало результат. Лобановський давав навантаження плюс інтенсивність – тренування не розтягувалися, були більш мобільними. Тільки м’яч вийшов – адміністратори чи помічники тренера відразу його повертали. Коли були «серії» – всі бігли, як конвеєр. Ми важко працювали, але потім легко бігли. Складалося враження, що в «Динамо» запас міцності не на 90 хвилин, а на 120 чи 150.

– Зворотна сторона – травми. У вас вони, на жаль, теж були, навіть із вкрученим у кістку шурупом грали…

– Будь-яка травма вибиває з колії. Це була травма плюснової кістки на ступні – спершу було консервативне лікування, але через рік я пошкодив це ж місце. Але якщо в першому випадку термін відновлення був 1 місяць, то потім – 2,5 місяці. Кажуть, що кістки не ламаються в одному місці двічі. А в мене в третій раз! І, що найбільш прикро, ці травми припадали на ігри Ліги чемпіонів.

– У чвертьфіналі з «Ювентусом» ви замінили через травму якраз Калитвинцева. Тодішній «Юве» з такими гравцями, як Перуцці, Конте, Дешам, Давідс, Зідан, Дель П’єро, Індзагі у складі залишав хоча б якісь шанси?

– Це справді був суперклуб, але, за великим рахунком, такими ж суперклубами були тодішня «Барса» чи «Реал» наступного року. Ми дуже ретельно готувалися, віддали всі сили. Але, по-перше, це була рання весна – у нас не було ігрової практики. По-друге, дуже сильна форма була в лідерів «Юве» – чотири голи за два цих матчі в Індзагі, три гольові передачі в Зідана, гол і асист у Дель П’єро. Майстерність найвищого рівня! Пригадую, Зідан замахується віддати пас, а вже бачить, як атака піде – футболіст такого класу!

– Коли через рік на аналогічній стадії динамівці пройшли «Реал», вірилося, що й «Баварія» вам під силу. Чи був реальний шанс опинитися тоді в фіналі?

– Безперечно. Пам’ятаю, ми всі засмученими були після першої гри, де, ведучи в рахунку 3:1, втратили перевагу в останній 15-хвилинці. Матч-відповідь вийшов іншим. Обидві команди грали з оглядкою на результат. Ніхто руки не опускав, але не все було в наших руках, вболівальники суперника тиснули, та й сама «Баварія» була досить сильна й зіграла дуже суворо й організовано.

– Ви говорили про фінал Кубка України з «Карпатами», що було відчуття, що це не останній такий ваш шанс. А в 1999 році вірилося, що будуть ще півфінали Ліги чемпіонів?

– Це вже футбол зовсім інший, та й я був досвідченішим. Динамівці розуміли свою силу, бачили перспективи, але й було ясно, що надалі важко буде грати тим же складом, бо до низки гравців був інтерес з-за кордону.

– В лігочемпіонівських матчах вам дуже діставалося – в матчі з «Ольборгом» хтось із данців в’їхав в вас, завдавши травми, з «Арсеналом» Кіоун ціною жовтої картки дав вам по ребрах. І на такому рівні є місце підлості?

– Та професіональний футбол в цілому – це сфера, де є місце вчинкам, що не личать джентльменам. Таке життя. Я не те що з розумінням до цього ставився, але розумів, що це є. Це частина футболу. На жаль, тоді ще не було такої інфраструктури, щоб пізніше покарати тих, хто б’є спідтишка. Залишається вірити, що з розвитком науки й суддівство отримає нові можливості для боротьби з підлістю.

– Ви застали період легіонеризації українського футболу. Як його переживало «Динамо» та особисто Лобановський?

– Іноземців ми намагалися інтегрувати в наше середовище, від нас несприйняття точно не було. Але деколи бар’єри зі сторони легіонерів були. Пам’ятаю, як Лобановський робив зауваження угорцю Боднару, який на свій день народження запросив суто легіонерів. Валерій Васильович йому казав: «Ти роби іменини так, щоб або ніхто не знав, або всі були. У нас один колектив».

На жаль, надалі не всі легіонери вливалися однаково, багато хто продовжував спілкуватися тільки своєю мовою, трималися групами. Але згадується краще – все ж, багато іноземних гравців зробили чималий внесок в успіхи «Динамо».

– У старшого покоління в пам’яті бійка Цвейби та Юрана, у молодшого – Алієва з Родріго.

– Та тут нічого дивного – коли ти 25 днів на тиждень на базі, робиш одне й те саме, бачиш одні й ті ж обличчя. Тож сутички – це не через якусь неприязнь, а одномоментний спалах емоцій. На наступне тренування приходиш або на більярд із картами – потиснеш руки й нема питань.

– Пам’ятаєте той момент, коли Валерію Васильовичу стало зле під час матчу «Металург» – «Динамо» в Запоріжжі?

– Я був неподалік, залишався в запасі. Напевно, ніхто не думав, що все настільки погано. Календарна гра. Приїхали в Запоріжжя. Готуємося до гри. Все йде нормально, ведемо в рахунку…

Єдине – погода щось таке витворяла. Світло-світло, а тут раз – небо потемніло, наче ніч настала, хоч прожектори включай на стадіоні. Можливо, ці перепади тиску й позначилися на здоров’ї Валерія Васильовича. Ми до останнього вірили, що все буде добре. Новина, що Лобановського більше нема з нами, шокувала. Просто вражені ми всі були, це горе тяжко переживали.

Кварцяний спершу думав грати з «Ірпенем» дублем. Коли почув склад, змінив свою думку

– Ви продовжили виступи надалі не в «Динамо», а в «Арсеналі». Тому що Київ?

– Були й інші варіанти – але то мене не влаштовували, то клуб. У «Рубін» їздив, але, пройшовши збори, отримав пропозицію на зовсім інших фінансових умовах, ніж спершу була домовленість. Кликали в інші команди – але щось я відкидав, десь клуби між собою не домовлялися. А так як уже починався новий сезон, то, щоб не було простою, мене на півроку віддали в «Арсенал», а пізніше я з цим клубом уклав уже повноцінний контракт.

– Ви застали муніципальний клуб. Мер Омельченко приходив до вас на ігри та тренування?

– Ми його часто бачили на матчах, за тренування вже не скажу. А якось Олександр Олександрович навіть запросив нас на прийом у мерію.

– Чудовий колектив, але яким сприймався «Арсенал» після «Динамо»?

– Мені вже було за 30-ть, я сприймав футбол інакше. Спортивні амбіції вже стояли десь поруч із матеріальним забезпеченням. Тому, заради того, щоб продовжувати грати й забезпечувати родину, про багато речей вже не думалося. А після «Динамо», звичайно, будь-який інший клуб буде сприйматися інакше. В «Динамо» ти – як в раю. Тільки грай і виконуй поставлені завдання. А от у інших клубах ти вже знаєш, що таке – проблеми з інфраструктурою, порожні трибуни, так далі.

– Рішення завершити виступи вам далося непросто?

– Його пришвидшили травми й роз’їзди автобусом через усю країну з крайньої її точки. Це суто фізично було важкувато, я не зміг із цим впоратися, тож переговорив із керівництвом і сказав, що, мабуть, досить з мене футболу. Хоча, коли грав за «Закарпаття», були натяки на продовження, якісь варіанти з’являлися в Казахстані та Азербайджані. Але, напевно, я був не готовий іти в команди, які борються за виживання. На той час я звик до колективів, які завжди грають на перемогу, борються за високі місця.

– У вас у біографії була дивовижна команда – «Ірпінь» (Гореничі). Як гралося за, по суті, «ветеранську збірну України», яка, до того ж, здебільшого, виходила на поле в відповідній формі?

– Ох, це чудові часи! Блискучий підбір гравців, ми вже професійно футболом не займалися, тренувань, як таких не було – збиралися раз на тиждень побігати. Але збиралися залюбки. Навіть Кубок України серед аматорів виграли! А у Кубку України на ранніх етапах ми потрапили на «Волинь», і, наскільки прийшла інформація, Кварцяний спершу, почувши про аматорів, сказав готуватися дублерам, а потім прибігли адміністратори: «Віталій Володимирович, який дубль! Подивіться, що там за склад!» Кварцяний відразу поміняв свою думку. Вони нас обіграли, але ми проти тих гренадерів навіть якийсь тайм пограли на рівних.

Треба записки точніше писати…

– Як відбувся ваш перехід із гравців у тренери?

– Якось випадково перетнулися з Олександром Івановичем Бандурком, і він запитав, чим я займаюся. Коли почув, що завершив виступи й сиджу без діла, запропонував мені піти на тренерські курси. Отримавши ліцензію, почав працювати в штабі Андрія Гусіна в «Динамо-2».

– Ви з Андрієм Леонідовичем, з яким починали разом, впізнавали себе молодих у підопічних?

– Мені здається, кожне нове покоління має своїх героїв, і кожне покоління себе хвалить. Старші, 1975 і 1986 роки, можуть показати свої трофеї й сказати, що у них бутси одну пару на три роки давали. Наше покоління може сказати, що ми на полях без підігріву грали та не мали поняття, що таке агент. Але в молодих свої проблеми. Неправильно їх гнітити, ставити себе вище за них.

Вони просто інші – це у наші часи, якщо ти хочеш щось запитати у тренера, та тебе просто затопчуть! А вони вільніші, для них не існує авторитетів на полі, що й добре, й погано одночасно.

– Ви очолювали команду українського шоу-бізнесу – «Маестро». Були там естрадники, цікаві навіть з точки зору футболу?

– Цікавий був момент. Мені запропонували очолити команду артистів у якості головного тренера. Тренерського досвіду в мене особливого не було, але я знав, що треба робити. Ми з ними збиралися не тільки на ігри, а й на тренування. От тут я їх заповажав: знаючи їхній графік, коли після концертів вночі роз’їхалися, на сон 5-6 годин – і зранку, вже на 10:30, збиратися на тренування!?

Щодо хлопців із команди, то дехто з них в юнацькому віці займався футболом, ходив на секцію. Скажу так, не називаючи імен, щоб не образити, що є серед них хлопці, які при певному підході могли б досягнути якихось успіхів у спорті – в когось із них є швидкість, у когось – чіпкість. А працелюбність точно є – я це побачив на свої очі.

– До того ж, футбольна команда «Маестро» – одна з останніх відвідуваних команд в Україні. Чи приємно було грати при повних трибунах по різних містах і містечках країни?

– Точно. Ця команда ж, здебільшого, запрошується в вихідні – дні міст, професіональні свята. Стадіони справді збирали. Я бачив, як хлопці готуються, як вони працюють. Це ж треба матч відбігати, а потім ще й концерт відпрацювати. Я бачив, як вони сходили зі сцени – наче два тренування відпрацювавши. Так що мою повагу ці хлопці заслужили. Під час тривалих автобусних переїздів ми багато за життя переговорили – вони мене про футбол розпитували, я їх – про «шоубіз». Так що тепер з ними підтримую зв’язок, переживаю за їхні успіхи.

– Про яку тренерську роботу ви мрієте, а яку відкидаєте для себе?

– Не те, що відкидаю – а, навпаки, з особливою повагою ставлюся до роботи дитячого тренера. Я вважаю цю спеціалізацію одну з найважчих – і навіть не уявляю, як би я з нею справлявся. Вона потребує не лише великих футбольних знань, а й уміння передбачити – помітити в дитині задатки, які потім можна розвинути. Це дуже складна й відповідальна робота – стільки праці вони вкладають у своїх вихованців. Дитячі тренери повинні отримувати зарплату на рівні тренерів команд майстрів.

Щодо мене, то я хотів би працювати з перспективною, амбітною командою. От я вже згадував про це – дуже добре, коли є молодий колектив і кілька досвідчених футболістів. І – простір для розвитку, завдання. От це – робота найвищого інтересу.

– Зараз карантин, футболу нема. Чим заповнюєте свій час?

– Ясна річ, дуже хочу, щоб це все пошвидше закінчилося, без футболу дійсно життя не те. Зате з’явився час для родини, щоб впорядкувати свої папери, подивитися відео матчів і фільми для саморозвитку. Читаю багато. Часто з друзями обмінюємося рекомендаціями з цього приводу – із задоволенням відкриваю для себе щось нове, тому що нові знання – це та «їжа для розуму», яка допомагає нам розвиватися.

– Є такі речі, які в книгах не вичитаєш. Говорю про футбольну народну мудрість. Якою історією наостанок нас порадуєте?

– Ох, мені щастило на одноклубників-гумористів! Процитую Сергія Коновалова. Коли ми були в Ізраїлі на зборах, відвідували Стіну плачу. Там залишали записки з проханнями й молитвами. І Сергій якось розповідав: «Ви знаєте, усе збулося, але занадто буквально! Я поклав записку, що в мене мрія – грати в «Арсеналі» та «Інтері». Усе збулося – але «Арсенал» не лондонський, а київський, а «Інтер» – не міланський, а бакинський. Треба було в записочці точніше писати…».

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ