Новини

  • 02 трав
  • 11:39
  • 5358 переглядів
друк

Іван ЯРЕМЧУК: «Ми боролися не за долари, а за честь, країну та репутацію клубу»

Один із творців перемоги київського «Динамо» в Кубку Кубків у 1986 році поділився найяскравішими спогадами від «золотого» сезону-1985/1986.

- Виступ у Кубку Кубків у 85-му році для «Динамо» розпочався з поразки «Утрехту». З «Університатею» в гостях також було нелегко. Чи замислювалися на початку шляху про фінал?

- Грати в єврокубках завжди цікаво та престижно для будь-якого футболіста. Ти захищаєш честь країни, тому перш за все думаєш про результати. До того ж, слабких суперників у цьому турнірі бути не могло, всі команди – володарі національних кубків. Так, якщо протистояння складається з двох матчів, і перший із них – гостьовий, намагаєшся грати обережно, здобути якомога кращий результат на виїзді, а вдома вже кинути всі сили, дотиснути суперника. У гостях ми поступилися «Утрехту», та й удома почали не дуже впевнено, але в підсумку виконали завдання, виграли з рахунком 4:1 та пройшли далі.

Завдання Валерій Васильович Лобановський ставив одне – завжди та скрізь посідати перші місця, неважливо, чи це чемпіонат СРСР, Кубок СРСР або єврокубок. Ми в кожному матчі прагнули здобути перемогу, показати всю свою майстерність.

- Як правило, вітчизняні команди входили у весняну частину сезону важко, що особливо яскраво проявлялося на євроарені. Тим не менш, у першому весняному протистоянні «Динамо» знищило «Рапід» із рахунком 9:2 за сумою двох матчів. У чому секрет тієї перемоги?

- Усе просто: у нас тоді був дуже хороший склад, колектив. Підібралися молоді, голодні до перемог хлопці. Серед інших, я прийшов до команди у 85-му році одночасно з Ігорем Бєлановим. До того ж, у команді були досвідчені футболісти – Дем'яненко, Безсонов, Балтача, Блохін. Валерій Васильович підібрав ідеальний склад, який був збалансованим по всіх лініях.

У його команді все було чітко відпрацьовано, як по нотах, і в тренувальному процесі, і в іграх. Команда була єдиним цілим, усі один одного розуміли з напівслова. Ми багато працювали на тренуваннях, викладалися в усіх іграх, на будь-якому рівні, з будь-яким суперником. У кожному матчі ми намагалися відповідати своєму рівню. Більшість були молодими, по 24 роки, здоров'я дозволяло. І результат був відповідним.

У той час були повні стадіони, азарт, переживання. Ми тоді грали не за мільйони доларів, не було такого, як зараз, коли гравець приходить до команди й у першу чергу думає про гроші. Ми боролися за честь, репутацію клубу, за країну. Було розуміння патріотизму.

- Напевно, одним із найбільш пам'ятних для вас був домашній матч проти «Рапіда»...

- Безперечно! Цього дня я святкував своє 24-річчя, на матчі була присутня моя мати. Наша команда здобула велику перемогу, я забив два м'ячі, що крайньому півзахиснику не в кожному матчі вдається. Емоції тоді переповнювали – повний стадіон, більше ста тисяч уболівальників. Але я тоді намагався не думати ні про що інше, крім гри. Завдання було показувати свій найкращий футбол та досягати результату – так завжди навчав Васильович. І ми намагалися його не підвести, виправдати його довіру.

- У той час «Динамо» регулярно проводило домашні матчі на переповненому «стотисячнику». Наскільки ви звертали увагу на цей фактор?

- Звичайно, коли виходили на розминку, дивилися на трибуни. Був час подумати, осмислити покладену відповідальність, зарядитися цією енергетикою. А під час гри вся концентрація була на м'ячі, на тому, як він переміщається, як пересуваються мої партнери по команді та опоненти. У такий момент немає часу думати про щось інше. Але коли твоя команда забиває гол, звичайно, знову реагуєш на те, що відбувається на трибунах, звертаєшся до вболівальників, адже ми грали заради них.

- На момент фіналу в усій Європі знали про те, що сталося на ЧАЕС. Із яким настроєм ви тоді готувалися до фіналу, виходили на поле?

- Так, ми вже знали, але тоді ще не надавали великого значення, не усвідомлювали всієї серйозності того, що сталося. Потім, уже після приїзду, ми дізналися, наскільки масштабною була ця аварія й які страшні її наслідки. Багато хто намагався вивезти дітей подалі з Києва.

Від нас у цьому плані мало чого залежало. Нашим першочерговим завданням було виходити на поле та робити свою справу. Що б не сталося, ти маєш у першу чергу робити свою роботу, й робити її добре. Нещодавно ми їздили до Славутича на пам'ятний матч, присвячений Чорнобильській трагедії.

- Які емоції, переживання у вас пов'язані з фінальним поєдинком на «Жерлані»?

- Якщо ти вже потрапив до фіналу, ти розумієш, що вже багато чого домігся завдяки своїй праці. А сам фінальний матч може залежати від збігу обставин, реалізації гольових моментів та ще багатьох факторів. У матчі з «Атлетико» у нас пішла гра, ми забили швидкий гол. Другий гол взагалі був дуже красивим, виконання ідеальне – атака віялом, комбінації в один дотик, відчували один одного, як по нотах. Ми забили голи-красені, нам усе вдавалося. Звичайно, часом і нас тиснули, навіть «душили». Але ми і в обороні зіграли «на нуль». Перемогли іспанців за всіма статтями.

Спогади хороші. Зараз виповнюється 30 років з дати поєдинку, було б чудово, якби з цього приводу організували матч ветеранів, учасників того фіналу. Адже ті, хто живий, і зараз підтримують форму, грають у команді ветеранів. На жаль, деяких уже немає в живих... Але поки є сили та можливість, потрібно рухатися та приносити радість уболівальникам. Це міг би бути благодійний матч, адже в усьому світі подібні зустрічі – далеко не рідкість.

Спілкувався Ігор Бондаренко

Copyright © 2016 FC Dynamo Kyiv

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ