Новини

  • 31 бер
  • 12:23
  • 693 перегляда
друк

Бадр Ель Каддурі: «Шкода, що не вдалося пограти під керівництвом Валерія Лобановського»

Марокканець Бадр Ель Каддурі – один із багатьох легіонерів, які вписали своє ім'я в історію київського «Динамо». Довше, ніж Бадр, з іноземних футболістів кольори нашого клубу захищав лише нігерієць Айїла Юссуф. У першій частині інтерв'ю для офіційного сайту «Динамо» Ель Каддурі згадав, як переїжджав до Києва, поділився спогадами від виступів у «Динамо», а також розповів про непрості стосунки з Валерієм Газзаєвим.

- Бадре, домовляючись з тобою про інтерв'ю, не думав, що ти прекрасно пам'ятаєш нашу мову. Що допомагає не забувати її?

- А як я можу забути мову, якою спілкувався протягом одинадцяти років виступів у «Динамо» (посміхається). Регулярно заходжу на офіційний сайт киян, читаю останні новини, підписаний на клубний Instagram.

- Багато легіонерів прагнуть грати в топ-чемпіонатах, а такі, як український, розглядають виключно як трамплін для подальшої кар'єри. Які думки були у тебе, 21-річного, коли переїжджав до Києва? Думав, що затримаєшся в Україні більш ніж на 10 років?

- Спочатку таких думок не було. При підписанні контракту президент казав, що, погравши в «Динамо» роки з чотири, я перейду до топ-чемпіонату, і як приклад називав трансфери Шевченка, Реброва та Лужного. Звичайно, я, як людина, яка любить та живе футболом, мріяв грати на високому рівні. І радий, що разом із «Динамо» протягом усього часу виступів в Києві завжди боровся за найвищі місця та грав у єврокубках проти найкращих європейських команд.

- Кажуть, що на твоєму переході до «Динамо» в 2002-му наполіг особисто Валерій Лобановський, який переглядав ігри за твоєї участі за рідний «Відад». Але до Києва ти переїхав вже після смерті Метра. На момент переходу ти розумів масштаб команди, до якої переходиш, та чи усвідомлював значимість постаті Валерія Лобановського для «Динамо» та всього українського футболу?

- Звичайно, я знав про «Динамо» (Київ), що команда регулярно грає в Лізі чемпіонів, у Києві, напевно, єдиному клубі в світі, виховали трьох володарів «Золотого м'яча», а дует форвардів Шевченко-Ребров наприкінці 90-х вважався одним із найкращих у Європі. Також був обізнаний, хто такий Валерій Лобановський. Коли він помер, то навіть по спортивних новинах у Марокко передавали про це. Буквально за кілька тижнів після цього мені подзвонили, щоб я приїжджав до Києва для проходження медогляду, а коли підписував контракт, президент сказав мені, що тренер, на жаль, помер, але моє придбання було його бажанням. Шкода, звичайно, що не вдалося пограти під керівництвом Лобановського. Тоді би я був іншим футболістом – упевнений у цьому на мільйон відсотків!

- У футболці «Динамо» ти провів у всіх турнірах 180 матчів. Могло бути більше, як вважаєш?

- Звичайно, міг більше. Але я такий футболіст, який завжди грає на 100 відсотків, не шкодуючи себе та свого здоров'я. Протягом кар'єри в «Динамо» у мене було кілька травм, і отримував я їх виключно на полі в матчах. Іноді бувало, що доводилося виходити на поле з травмою. Але всі тренери, під керівництвом яких мені доводилося виступати, добре знали, що я хочу допомагати команді – для цього й бігав більше за всіх, і в боротьбу завжди вступав. І скільки б матчів я не провів, у всіх я виходив та віддавався повністю.

- Який із поєдинків у складі «Динамо» згадується з особливим трепетом?

- Таких, насправді, дуже багато. Звичайно ж, особняком завжди стояли матчі з «Шахтарем» – у них був і якісний футбол, і майстерність гравців, і боротьба. Також особливий трепет викликають поєдинки в Лізі чемпіонів... Загалом, кожен матч, проведений у складі «Динамо», особливий для мене.

- Чи немає розчарування, що в 2009-му не «Динамо», а «Шахтар» вийшов до фіналу Кубка УЄФА і в підсумку виграв європейський трофей?

- Звичайно, і дуже велике. Особливо від того, що другий м'яч, пропущений у Донецьку, було забито в тому числі й через мою помилку. Але якщо дивитися назад, то, якщо ви пам'ятаєте, наприкінці того сезону в нас було багато травмованих серед основних футболістів, і в останніх матчах тренер починав підпускати до «основи» молодь – Ярмоленка, Зозулю, Кравця. Не можна сказати, що їх випускали для кількості, вони дійсно показували себе на полі, але, думаю, якби в нас усі основні хлопці були здорові, то й результат, можливо, був би іншим. Оскільки я з «Динамо» вигравав усі внутрішні турніри, моєю мрією було завоювати з командою єврокубок. На жаль, не склалося – але це футбол, і сидіти сумувати з цього приводу не варто.

- Ти пережив у «Динамо» чимало тренерів – Михайличенка, Дем'яненка, Сабо, Сьоміна, Газзаєва. Хто з них був найкомфортнішим для тебе в плані спільної роботи?

- Найбільш комфортно було працювати за Юрія Сьоміна. Між нами були дуже хороші стосунки, причому про мої якості він знав ще з кінця 2002 року. Тоді ми відіграли з «Бешикташем» у Кубку УЄФА, програвши за сумою двох матчів, після чого проводили зимові збори в Марбельї. У товариському матчі з «Локомотивом» я вийшов на заміну на останні хвилин 25 і, мабуть, справив хороше враження, оскільки практично під час кожного трансферного вікна Сьомін хотів придбати мене в «Локомотив». Коли Юрій Павлович прийняв «Динамо» в 2007-му, у мене була можливість перейти до іншого клубу. Але він попросив мене залишитися, зазначивши при цьому, що давно мріяв попрацювати зі мною в одній команді. Звичайно, було приємно чути це, і я не шкодую, що залишився в «Динамо».

Також хороші спогади залишилися від спільної роботи з Йожефом Сабо. Він для мене, як батько. Ми любимо один одного, але під час ігор він завжди був злий, постійно все коментував (посміхається).

- Якось ти сказав, що якщо тренер кричить на тебе при всіх, а не доступно пояснює, в чому ти завинив, то й ти можеш зірватися й у відповідь нагрубити. З кимось із наставників в «Динамо» було подібне?

- Я так вихований, що треба поважати старших. Але якщо хтось говорить погані речі на мою адресу, то я обов'язково відповім. Один-два рази міг промовчати, але на третій уже не стримаюся... У «Динамо» таким тренером був Валерій Газзаєв. Дуже важка людина... Без сумнівів, він хороший тренер, але як людина... Він може сміятися, лізе цілуватися, а за п'ять хвилин може злитися та стає просто сам не свій.

Наведу один приклад. Я приїхав на зимові збори з розташування національної команди, й у мене був варіант із переходом до іншого клубу. Він мене почав вмовляти, щоб я залишився, але при цьому сказав, що забере в мене капітанську пов'язку та віддасть українцю. Радився, кому краще – Мілевському або Алієву. Я відповів, що, як на мене, вони однаково заслуговують на пов'язку, і для мене не проблема віддати її. Надалі він дзвонив мені перед та після кожного тренування та гри, питав мою думку про те, як усе минуло. Але варто було мені отримати травму та вилетіти на сім місяців (при тому, що за прогнозами лікарів я повинен був відновитися лише за дев'ять місяців), так людина змінилася й почала злитися навіть без приводу.

І подібних історій із Газзаєвим дуже багато. Найголовніше, що я виніс після спілкування та роботи з ним, – я ніколи не буду таким тренером, як Валерій Георгійович (сміється).

Юрій Вишневський

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ