Новини

  • 01 квіт
  • 06:30
  • 702 перегляда
друк

Бадр Ель Каддурі: «Миколенко – справжній діамант, я казав про це ще минулої зими»

У другій частині інтерв'ю офіційному сайту «Динамо» (Київ) колишній футболіст нашої команди Бадр Ель Каддурі розповів, чим займався після завершення кар'єри, оцінив своїх колег по амплуа з нинішнього складу «біло-синіх», а також повідав про ситуацію з пандемією коронавіруса в Марокко.

Перша частина інтерв'ю з Бадром Ель Каддурі

- Ти провів у «Динамо» одинадцять років і називаєш Київ своєю другою домівкою. А за чим сумуєш зараз найбільше?

- Я поїхав із Марокко, коли мені було 20 років, а в Україні прожив 11. Кращі роки свого життя я провів у Києві, тому сумую за всім тим життям, що у мене було в Україні – що-небудь одне вмокремити не можу.

- Як часто вдається приїжджати до Києва?

- Востаннє був років зо два тому. Приїжджаючи до Києва, оселяюсь у готелі, тому що, коли грав у «Динамо», то знімав квартиру й нерухомість не придбав. Коли ж команда буває на зборах, то я також приїжджаю туди й зустрічаюся з хлопцями. «Динамо» – це фактично моя друга сім'я, тому завжди приємно зустрічатися з колишніми одноклубниками.

- З ким із колишніх партнерів по «Динамо» більше здружився й зараз підтримуєш зв'язок?

- Насправді, з багатьма спілкуємося – Хацкевич, Шацьких, Пеєв, Верпаковскіс, із Ярмолою іноді телефонуємо один одному, з деякими, як, приміром, із Рінконом, перетинаємося на якихось футбольних заходах. Коли у когось день народження з колишніх партнерів, обов'язково вітаємо один одного. Найголовніше, що ми з усіма хлопцями залишилися в добрих стосунках.

- Ти завершив кар'єру в 2012 році, а на початку цього став асистентом головного тренера в юнацькій збірній Марокко. Чим займався весь цей час?

- Роки зо два я просто відпочивав, проводячи час із сім'єю, а потім почав вчитися на тренера на курсах при федерації футболу. Після їхнього закінчення та отримання тренерського диплома у мене була можливість попрацювати в тренерському штабі Сергія Реброва, коли він очолював «Аль-Ахлі» в Саудівській Аравії, я навіть підписав контракт із клубом, але саме в цей час починалося моє навчання в Марокко, і я не міг кожного місяця на десять днів залишати «Аль-Ахлі» – таким чином я просто підвів би Реброва, який кликав мене допомагати йому. Потім уже були пропозиції від марокканських клубів, але я хотів починати свою тренерську кар'єру з більш спокійної роботи, тому зупинив свій вибір на юнацькій збірній U17.

- Довгий час після того, як ти пішов, позиція лівого захисника в «Динамо» була проблемною. Але ситуація змінилася влітку 2017-го, коли з'явилися хорват Йосип Піварич та почав грати в першій команді клубний вихованець Віталій Миколенко. Що можеш сказати про своїх колег по амплуа?

- Як на мене, Миколенко – найсильніший футболіст з усіх, хто виступав на лівому фланзі захисту в «Динамо». Торік узимку я приїжджав на збори до Марбельї, і прямо сказав Хацкевичу, що у нього в команді є справжній діамант. Він запитав, хто ж це, і я вказав на Миколенка. «Але він же ще занадто молодий...» – відповів Саша, на що я парирував: «Дай йому шанс, нехай грає у тебе, і через рік-два це буде готовий футболіст для топ-чемпіонатів».

Без усіляких сумнівів, Піварич також дуже хороший гравець, технічно підкований, але якщо вибирати, то особисто мені більше імпонує Миколенко. До того ж Віталій набагато молодший та перспективніший.

- Після завершення кар'єри форму підтримуєш для себе, чи продовжуєш грати в футбол? Можливо, хобі якесь з'явилося?

- Як я казав, я живу футболом. Після Бога та сім'ї футбол іде наступним за важливістю для мене. Як і багато колишніх футболістів, виходжу грати з друзями в міні-футбол, підтримую форму. Якби не Миколенко, міг би повернутися до «Динамо» на позицію лівого захисника – готовий був би грати й за безкоштовно (сміється).

- Ти був агентом, потім закінчив курси з футбольного менеджменту, тепер ти асистент тренера в юнацькій збірній. Надалі ким себе бачиш?

- Спробувавши себе в ролі агента, я зрозумів, що це не моє. Я був футболістом, жив із футболістами, і знаю, що якщо хочеш бути хорошим агентом, то треба обманювати гравців. Не можна вірити жодному агенту. Я так не можу. Тому вирішив стати тренером – я люблю футбол, розумію його, люблю адреналін, який отримуєш під час кожної гри. Це моє життя. Футбол дав мені багато, а тепер я хочу віддати – зокрема, в роботі з молодими хлопцями передати свій досвід. Ну а в подальшому, ставши старшим, мрію стати генеральним директором якогось клубу, а, можливо, й президентом.

- Хто з європейських наставників є прикладом для тебе?

- Напевно, не буду оригінальним – Зінедін Зідан, Хосеп Гвардіола, Юрген Клопп. Приємно, що з ними довелося перетинатися на полі під час ігрової кар'єри. І бачачи, які успішні тренерські кар'єри вони зараз будують, я бачу й для себе мотивацію також займатися цим.

- Багато футболістів після завершення кар'єри відкривають якийсь бізнес. У тебе є щось подібне?

- Чесно кажучи, присвячую себе футболу. З бізнесом якось не склалося, хоча намагався відкрити справу. Але краще я буду займатися тим, що я дійсно люблю.

- Не можу не запитати, яка обстановка зараз в Марокко через пандемію коронавірусу? Чи багато хто заразився, чи введено карантин?

- У нас, в принципі, як у всіх. У нас уже був двотижневий карантин, коли ми були на самоізоляції. Найголовніше, що коронавірус дістався до нас уже після того, як у Європі пройшла хвиля захворювань, відповідно, ми встигли підготуватися. Король на шкоду економіці закрив кордони, завдяки чому масштаби епідемії не такі величезні, як у Європі. Незважаючи на те, що Марокко – не така багата країна, але люди допомагають один одному, і тільки так, колективними зусиллями, ми зможемо подолати цю проблему.

Юрій Вишневський

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ