Новини

  • 09 лют
  • 14:32
  • 3323 перегляда
друк

Архів: інтерв'ю Віктора Чанова клубному журналу

Матеріал із клубного журналу ФК «Динамо», червень 2006 р.

У більшості шанувальників футболу прізвище Чанов асоціюється зі словом «воротар». Династія воротарів високого класу: Віктор Чанов, який виступав у післявоєнні роки за московський ЦСКА, його сини В'ячеслав Чанов, відомий за іграми за донецький «Шахтар», московські ЦСКА й «Торпедо», та Віктор Чанов – знаменитий голкіпер київського «Динамо» та збірної СРСР 80-х років. Напередодні 20-річчя перемоги «Динамо» в Кубку Кубків 1986 року молодший із Чанових-воротарів згадує той час.

- Вікторе Вікторовичу, до «Динамо» ви перейшли в 1982 році з донецького «Шахтаря». Це було підвищення у класі?

- До переходу в Київ я кілька сезонів був основним воротарем «Шахтаря» та була зацікавленість збоку інших клубів. До «Динамо» мене звали протягом п'яти років, але з переходом тягнув – для себе сказав, що буду грати лише в основному складі, а в «Динамо» мені це ніхто не міг гарантувати. Паралельно отримав запрошення від московських «Спартака» та «Торпедо». Саме з «Шахтаря» мене почали залучати до збірної СРСР, а після матчу з Чехословаччиною в Братиславі мене запросив до себе до готельного номеру сам Лобановський. На той час я вже був морально готовий перейти до іншого клубу, а на пропозицію Валерія Васильовича відповів дипломатично: «Я подумаю». Мені дійсно хотілося порадитися з сім'єю. Зробивши кілька кроків до виходу, почув фразу, що стала згодом знаменитою: «Ну що, у тебе час закінчився». Я погодився. З розумінням до цього поставилися в Донецьку, не чинячи жодних перешкод.

- А як щодо місця в основному складі? Лобановський його вам гарантувати не міг?

- Я розповів тренеру про свої побоювання, але й тут Лобановський знайшов свої аргументи: «Якщо я тебе запрошую, значить, бачу в команді». Так воно й було. Я практично без проблем вписався в колектив, із багатьма хлопцями був знайомий за виступами за збірну. Почав потрапляти до основного складу, без проблем прийнявши пропоновані вимоги та навантаження, які не можна було порівняти з донецькими. Відчув більш професійне ставлення до футболу в Києві. Місце у воротах ми ділили тоді з Михайлом Михайловим. Хоча змагалися лише на футбольному полі, а у звичайному житті у нас склалися дружні стосунки. У нас була здорова конкуренція: чогось я вчився у нього, чогось – він у мене. Окремого тренера воротарів у штаті команди тоді не було. Другий тренер, а це був Анатолій Пузач, більше уваги приділяв роботі з нами, давав на тренуваннях спеціальні вправи. Йому це добре вдавалося.

- Переможний склад не змінюють – говорить відома футбольна приказка. Як сталося, що після повністю пропущеного вами й переможного для «Динамо» 1985 року Лобановський уже в першому матчі наступного сезону довірив вам місце у складі?

- Мені це було важко зрозуміти. Михайло Михайлов доволі непогано відіграв попередній рік, у той час як я заліковував переламану руку. Деякі люди навіть радили «зав'язати» з футболом. Розуміючи ситуацію, в один момент захотів попросити Лобановського відпустити мене назад до Донецька. Але, незважаючи на всі проблеми, по повній програмі відпрацював усі зимові збори й абсолютно несподівано на установці перед першим матчем почув у стартовому складі своє прізвище. В ту мить навіть подумав, що Валерій Васильович помилився. Пізніше хлопці по команді дали мені прізвисько Фенікс, який зумів відродитися після важких випробувань долі.

- Хвилювалися сильно?

- Щоб відчути в собі впевненість, знадобилося хвилин двадцять у матчі Кубка Кубків із «Рапідом». Усі наші суперники чудово знали, що з перших хвилин «Динамо» всією потужністю налетить на них, намагаючись забезпечити гольовий доробок. Зазвичай до середини першого тайму ми забивали три м'ячі й надалі догравали матч у своє задоволення. Мені з такими гравцями було дуже комфортно у воротах. А таких захисників, як Безсонов, Кузнtцов, Дем'яненко, Балтача, потрібно було ще пошукати!

- За якими критеріями Лобановський підбирав футболістів до своєї команди?

- Кожен із гравців повинен був мати сильний характером. Йому подобалися люди, які не бояться труднощів, які вміють ставити цілі та досягати їх. Футбольні якості перераховувати можна довго. Перш за все цінував у польового гравця універсальність, бачення поля, бойовитість.

- В який момент виступів у Кубку Кубків перед командою поставили завдання перемогти?

- Безпосередньо цілі команди не обговорювалися. В «Динамо» у всіх турнірах звикли ставити одне завдання – лише перемога. Тій команді було все одно, кого обігрувати – хоч «Нефтчі», хоч «Атлетико». Впевненість прийшла після матчів із австрійським «Рапідом». Ми зрозуміли, що гідні перемоги в турнірі, й вирішили довести справу до кінця. У 1986 році на кожного з гравців «Динамо» випало величезне навантаження. При цьому жоден із матчів не можу назвати прохідним. Накопичена втома, фізична та психологічна, позначилася роком пізніше. Всі були налаштовані на повторення єврокубкового успіху, але пройти у півфіналі «Порту» нам не судилося. Особисто для мене ігри з португальцями були одними з найбільш невдалих у кар'єрі.

- Як і десять років тому, розвинути успіх команді Лобановського не вдалося...

- Мені складно говорити про зв'язок між поколіннями. У 80-ті роки у «Динамо» був кістяк, навколо якого будувалася гра. Багато хлопців, які разом зі мною прийшли до команди, залишили її наприкінці 80-х, коли союзний чемпіонат уже був близький до розпаду, коли з'явилася можливість поїхати грати за кордон. Період розквіту тієї команди припав на перемогу в Кубку Кубків, виступ збірної на Кубку світу в Мексиці. Ця рана ниє й за двадцять років. Як на мене, ми мали ставати чемпіонами світу. Після ігор у групі саме до цієї думки сходилися фахівці. Гадаю, що нас просто злякалися й вирішили зупинити в 1/8 фіналу.

- У Мексиці й двома роками пізніше на Євро-1988 ви були дублером Ріната Дасаєва. Чи було бажання взагалі не приїжджати до збірної?

- Так питання перед собою не ставив. До збірної СРСР викликали найкращих футболістів величезної країни. А щодо конкуренції між мною та Рінатом... Вибір складу завжди за тренером. Ми же з Дасаєвим були й залишаємося у дружніх стосунках, нам ділити немає чого. Хоча й зараз вважаю: якби я грав за «Спартак», місце у воротах збірної було б за мною.

- Чому воротар такого рівня вирішив продовжити кар'єру в Ізраїлі? Невже серйозніших пропозицій не надходило?

- Найцікавіше, вперше зарубіжні клуби на мене звернули увагу в 1983 році. Президент «Глазго Рейнджерс» хотів бачити у своїй команді. Трьома роками пізніше звали до одного з американських клубів. Зараз не кожен зрозуміє логіку в моїх діях, але тоді про зміну країни навіть думати було заборонено. Коли я підписав контракт із «Маккабі» з Хайфи, надійшла пропозиція від кількох іменитих клубів, у тому числі й від «Манчестер Юнайтед». Не запросивши мене, вони придбали Пітера Шмайхеля. Я же про свій вибір анітрохи не шкодую. За роки, проведені в Ізраїлі, виграв два чемпіонські титули та два національні кубки.

Анфас, профіль

Віктор ЧАНОВ
Воротар.
Народився 21 липня 1959 року в Донецьку.
Заслужений майстер спорту.
Виступав за команди «Шахтар» Донецьк (1976-1981), «Динамо» Київ (1982-1990), ізраїльські клуби «Маккабі» Хайфа (1990-1993), «Бней-Йєгуда» Тель-Авів (травень 1993 - серпень 1994) , український «Борисфен» Бориспіль (1994-1995, граючий тренер).
У чемпіонатах СРСР провів 234 матчі.
Володар Кубка Кубків 1986.
Чемпіон СРСР 1986, 1990.
Володар Кубка СРСР 1980, 1982, 1987,1990.
Чемпіон Ізраїлю +1991.
Володар Кубка Ізраїлю 1991, 1993.
Найращий воротар СРСР 1 986.
За збірну СРСР у 1982-1990 провів 21 матч.
Віце-чемпіон Європи 1988, учасник фінального турніру Кубка світу 1986

Copyright © FC Dynamo Kyiv

СПОНСОРИ І ПАРТНЕРИ